Олексій сидів біля вікна, поклавши розгорнуту книжку на коліна. Навіть інвалідний візок не приховував його високого зросту й широких плечей. Темне волосся стало довшим, риси обличчя — різкішими, але сірі уважні очі залишилися такими, якими Марина запам’ятала їх зі школи. Минуло сім років, і тепер у цьому погляді було значно більше втоми й недовіри. Він або не впізнав її, або не захотів показати, що впізнав. Олексій сухо поцікавився, чи довго вона збирається стояти біля дверей. Марина зачинила їх, присунула стілець до письмового столу й сіла, не питаючи дозволу.
Кімната займала майже весь кут будинку. Два вікна, стелажі до стелі, ноутбук, роздруківки й недбало складені книжки робили її схожою не на приміщення хворого, а на кабінет людини, яка багато працює і не надто цікавиться порядком. Марина назвала своє ім’я. Олексій відповів, що мати вже все повідомила, а тоді прямо запитав, чи правда, що незнайома дівчина почула пропозицію шлюбу й негайно погодилася. Марина уточнила: вона дала згоду лише на знайомство. Рішення про весілля і рішення залишитися в домі — зовсім не те саме.
У цій першій розмові вони ніби по черзі перевіряли межі. Олексій чекав або збентеження, або захвату від багатого будинку, а натомість отримував спокійні уточнення. Марина чекала пихатості розбещеного спадкоємця, але бачила людину, болісно насторожену до чужих намірів. Про довіру поки що не могло бути й мови, але й заздалегідь підготовленої відрази між ними не виникло. Саме це робило продовження знайомства можливим.
Ця відповідь змусила його закрити книжку й подивитися уважніше. Олексій запитав, навіщо вона взагалі прийшла. Марина обійшлася без піднесених пояснень. Вона розповіла про нестабільну роботу, постійний страх не оплатити житло й відсутність близьких, здатних допомогти. Але сильніше за обіцяні гроші її зачепило слово «гідність», вимовлене Валентиною Павлівною. Олексій вислухав її без схвальних зауваг. Потім попередив, що не приймає жалю, сам одягається, їсть і заробляє, працюючи за ноутбуком. Йому не потрібен опікун. Чого саме він чекає від людини поруч, він поки що й сам не розуміє.
Марина відповіла з тією самою прямотою: вона теж іще не знає, чи сподобається їй Олексій. Інші дівчата, зауважив він, заходили сюди так, ніби вже подумки розставляли меблі. Марина нагадала, що поки що перебуває на співбесіді. На його обличчі майнуло щось дуже схоже на недокінчену усмішку. Він показав, де розташована гостьова кімната, повідомив, що вечеря буде о сьомій, сам він їсть у себе, а мати — внизу, і запропонував провести до ліфта, якщо умови її не влаштовують. Марина перепитала, чи навмисне він ужив слово «провести». Олексій відповів, що візок не заважає йому супроводжувати людей коридором. Після цього вона вирішила оглянути кімнату сама.
За мірками великого будинку приміщення було скромним: ліжко, шафа, стіл і вікно у двір зі старими липами. Але Марині воно здалося майже недосяжною розкішшю. У дитинстві вона не вміла мріяти про власну кімнату, а пізніше звикла вдовольнятися тим, що могла оплатити. Біла постіль тут пахла чистотою, а не казенним складом. Кілька хвилин дівчина дивилася на тихий двір, потім повернулася до Олексія й оголосила, що залишається. Поки що йшлося лише про тимчасове проживання й знайомство; жодних шлюбних зобов’язань Марина на себе не брала. Олексій запитав, коли вона привезе речі. Дізнавшись, що їх небагато й допомога з машиною не потрібна, лише коротко кивнув.
Уже біля дверей Олексій зупинив її. Він сказав, що зрозуміє, якщо головна причина її рішення — гроші. У такому разі краще одразу зізнатися й перетворити все на чітку домовленість без ілюзій. Марина обернулася й спокійно відповіла: вона прийшла не заради статків, але не вимагає вірити їй після однієї розмови. Він може спостерігати й перевіряти стільки, скільки буде потрібно. Олексій знову відкрив ноутбук, не промовивши більше ні слова. Спустившись униз, Марина побачила Валентину Павлівну біля тумбочки з поштою. Жінка вдавала, що не чекала відповіді, однак після короткого «я залишаюся» в її обличчі проступило важке, давно стримуване полегшення…
