Господиня сказала, що їй не потрібна ні доглядальниця, ні хатня робітниця, ні звичайна помічниця з догляду. Усе це було лише зручним формулюванням для оголошення. Насправді вона шукала дружину своєму синові. Марина не схопилася й не стала обурюватися, хоча пальці міцніше стиснули ремінець сумки. Вона перепитала, чи правильно зрозуміла почуте. Валентина Павлівна підтвердила кожне слово: її синові двадцять чотири роки, після аварії, що сталася шість років тому, він пересувається в інвалідному візку. Він освічений, самостійний, забезпечений і цілком самотній.
Жінка розповідала без жалісливих інтонацій. За її словами, попередні кандидатки або лякалися стану молодого чоловіка, або надто швидко починали оцінювати будинок, майно й можливу спадщину. Валентині Павлівні набридли і страх, і розрахунок. Марина повільно уточнила, чи справді їй пропонують шлюб із незнайомцем. Господиня поправила: спершу знайомство, потім рішення, яке мають ухвалити обоє. Син знає про розмову й не погодиться всупереч власній волі. Він не ходить, але не безпорадний, не хворий і не потребує, щоб із ним поводилися як зі старим. У нього важкий характер, гострий розум і звичка закриватися від людей.
Валентина Павлівна обіцяла Марині окремий простір, матеріальну захищеність і можливість жити без принижень. Натомість вимагалося не обслуговування і не вдавання турботи, а справжня присутність поруч. Марина запитала, як у цьому домі збираються відрізнити щирість від бажання отримати гроші. На обличчі жінки вперше з’явилася подоба усмішки. Вона відповіла, що її син уміє бачити людей і сам зрозуміє різницю. Потім замовкла, залишивши рішення за гостею.
Здоровий глузд радив Марині підвестися й піти. Усе, що відбувалося, більше скидалося на погано вигадану угоду, ніж на співбесіду. Але поруч із цим голосом лунав інший: він нагадував про шов, що розійшовся на черевику, п’ять років біля чужих столиків, орендовану кімнату й ранкові зміни, які починалися о шостій. Дівчина подивилася на спокійні руки Валентини Павлівни й запитала, як звати сина. Почувши: «Олексій Сергійович Коваленко», — вона підвела очі. Прізвище зачепило далекий пласт пам’яті. На мить виник шкільний клас, парта біля вікна, темний чуб і хлопець, який найкраще розв’язував задачі, але не терпів чужої повільності.
Рішення не було згодою на шлюб. Марина чітко розмежовувала ці речі, хоч Валентина Павлівна ніби підштовхувала їх одна до одної. Познайомитися означало отримати факти замість здогадів. Піти зараз — назавжди залишитися з питанням, чому знайоме прізвище пролунало в такому домі і що сталося з тим шкільним хлопцем після його зникнення. Цікавість не стала головним мотивом, але додала до нужди ще одну причину піднятися на другий поверх.
Про шкільний спогад Марина поки що промовчала. Вона лише погодилася познайомитися. Валентина Павлівна відразу підвелася й повідомила, що Олексій перебуває у своїй кімнаті на другому поверсі. У коридорі є ліфт, потрібні двері — останні. Відкласти зустріч хоча б на день господиня не запропонувала. Перед тим як Марина вийшла з вітальні, жінка зупинила її одним проханням: не жаліти сина, бо жалість він переносить найгірше.
Невеликий ліфт був оздоблений дерев’яними панелями й явно проєктувався спеціально для людини у візку. На другому поверсі Марина пройшла вздовж ряду зачинених дверей і зупинилася в кінці коридору. Вона постукала. Із кімнати долинув рівний, трохи хриплуватий голос, який озвався в пам’яті ще раніше, ніж дівчина побачила господаря. Отримавши дозвіл увійти, Марина натиснула на ручку, переступила поріг — і на мить справді не змогла рушити далі…
