Михайло Павлович прийшов до архіву в четвер, посеред робочого дня. У залі перебувало близько восьми дослідників: двоє студентів, краєзнавець із великим стосом виписок, літня жінка, яка розшукувала відомості про діда-священника. Тут-таки сидів Григорій Борисович. Уже третій місяць він приходив щосереди й щочетверга: Олена допомогла відшукати фонди авіаполку, в якому служив його батько, і тепер сусід із захопленням виписував імена товаришів по службі.
Перепустки у свекра не спитали. Охоронець упізнав спонсора й впустив його. Зупинившись посеред зали навпроти стійки, Михайло Павлович заговорив так голосно, щоб почули всі:
— Помилуйтеся на неї! Злодійка! У моєї сім’ї взяла дев’ять мільйонів, а перед судом удає, ніби нічого не було. Ми її двадцять років годували. От і подяка!
Клавіші під пальцями студентів замовкли. У краєзнавця випала ручка, літня жінка повільно зняла окуляри. Олена підвелася з-за стійки.
— Михайле Павловичу, ви в читальному залі державного архіву. Люди працюють, ви їм заважаєте. Усе, що хочете сказати про мене, кажіть у суді. Там ваші слова внесуть до протоколу.
— Сам вирішу, де мені говорити.
Тетяна Романівна вийшла з лабораторії. За нею з’явилася Раїса Семенівна з відділу зберігання, колега, з якою Олена пропрацювала двадцять років. Обидві зупинилися біля стійки.
Григорій Борисович неквапом відклав виписки й підійшов упритул до Михайла Павловича. На голову нижчий за свекра, він розглядав його знизу вгору, як механік несправний двигун.
— Вас попросили вийти. Я сорок років літав і знаю: хто кричить у салоні, того висаджують під час першої посадки.
На шум прибіг охоронець і нерішуче взяв Михайла Павловича під лікоть. Той вивільнив руку, обвів залу поглядом і пішов, так грюкнувши дверима, що в книжкових шафах задзвеніли шибки.
Після нього довго не було чути ані звуку. Потім літня жінка наділа окуляри й схилилася над документами. Студенти подивилися одне на одного й знову взялися друкувати.
— Олено Миколаївно, якщо знадобиться, ми з Танею письмово підтвердимо все, що чули, — неголосно сказала Раїса Семенівна. — Як було, так і напишемо.
— Я теж підтверджу, — додав Григорій Борисович, повертаючись до виписок. — Пишу, щоправда, як курка лапою, але ви прочитаєте.
Зайцев за весь день із кабінету не вийшов. Через тиждень із лабораторних дверей зникла латунна табличка про спонсорську підтримку. Хто її прибрав, Олена так і не дізналася.
Тим часом суд розпочав розгляд другої справи — про шлюбний договір. Її розглядала інша суддя, молода, швидка, яка не терпіла довгих виступів. Гончар обмежився короткою промовою:
— Умови договору поставили Сергія Михайловича у вкрай несприятливе становище. Понад двадцять років він вкладав працю й гроші в будинок, а в результаті йому нічого не дістається.
— Сергію Михайловичу, частка у статутному капіталі фабрики у вас є? — запитала суддя.
— Так, тридцять відсотків. Батько подарував на сорокаріччя.
— Кому вона належить за вашим шлюбним договором?
Сергій відповів після паузи:
— Мені.
— Колишня дружина вимагає частину цієї частки?
— Ні.
Людмила передала судді витяг із реєстру юридичних осіб із відомостями про статутний капітал і заздалегідь замовлену оцінку Сергієвої частки. Навіть за нинішніх боргів фабрики частка Сергія коштувала більше за будинок.
— Тут передбачено взаємну відмову від претензій, — сказала Людмила. — За чоловіком залишилася фабрична частка, за дружиною — житло, придбане за її дошлюбні гроші. Підстав говорити про вкрай несприятливе становище немає. Договір влаштовував обох двадцять два роки, аж поки одному з подружжя не знадобилися гроші.
Вислухавши її, суддя поставила Гончареві ще два запитання. Потім засідання відклали: потрібно було отримати нотаріальну справу з архіву Ірини Василівни Ткач і викликати Лісовського як свідка.
У коридорі Сергій уперше за весь час сам зупинився біля Олени. Він дивився у вікно.
— Ці тридцять відсотків… Я про них забув. Усі двадцять років пам’ятав одне: будинок ми зводили вдвох.
— Так і було, зводили разом. А купувала його я, за дідові гроші. Про це ти теж не пам’ятаєш.
Заперечувати Сергій не став. Кивнув і попрямував до виходу.
У середині лютого Олексій приїхав на вихідні. У п’ятницю пізно ввечері він увійшов із наплічником — високий, схудлий, схожий на молодого батька. У передпокої ніяково обійняв матір однією рукою й оглянув будинок.




















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.