Коли розумієш, що весь цей час бачив лише верхній шар біди, не можна шуміти. Треба слухати.
Вони поїхали до дому Олени й Вадима, поки той був на роботі. Речі в домі зберігали присутність Олени не запахами і не фотографіями, а порядком: рівно поставленими чашками, акуратно складеними зошитами, рушником на своєму гачку, дитячими резинками в маленькій коробочці біля дзеркала.
На верхній полиці справді стояла коробка з ялинковими прикрасами. Влітку до неї ніхто б не поліз.
Серед скляних куль, старих гірлянд і мішури Павло знайшов велику іграшку, що складалася з двох половинок. Її багато років тому привезла його мати з далекої поїздки. Павло пам’ятав цю кулю: важка, ошатна, з потертим візерунком.
Усередині лежала флешка.
Мілана під’єднала її до ноутбука.
Теки. Дати. Записи розмов. Фотографії документів. Текстові нотатки. Скриншоти. Хронологія останніх двох років життя Олени, зібрана з тією самою акуратністю, з якою вона вела робочі звіти.
— Отже, ось як, — тихо сказав Павло, тримаючи в руках половинку іграшки. — Заховала сюди.
— Вона знала, що він ніколи не полізе в стару мішуру, — сказала Аріна. — Йому ж не за статусом.
Перші записи були звичайними: робота, дівчатка, побутові справи, втома. Потім тон змінювався. Олена фіксувала пізні повернення Вадима, дивні дзвінки, скасовані плани, спроби втручатися в її роботу, розмови, після яких вона почувалася винною навіть за те, що втомилася.
Найболючіше Павлові було бачити, як донька намагалася бути справедливою. Навіть в особистих записах, які ніхто не мав читати, вона то звинувачувала Вадима, то тут же намагалася його виправдати.
— У нас теж є архіви, — сказала Соня і перевернула телефон екраном догори. — Мілана зберігала листування з його ноутбука. Аріна відзначала дати, коли він не ночував удома або приходив пізно. А я знайшла хмарні копії. Він думав, що все видалив, але сімейний акаунт багато чого зберігав автоматично.
— Соню, тобі чотирнадцять.
— І що?
