коли в дім входить хаос, спершу треба повернути йому форму.
Уночі він не спав. Сидів на кухні, пив вистиглий чай і знову складав у голові все, що бачив за ці роки: дорогі сорочки Вадима, його тон, його ліниве знизування плечима, слова про тягар, спокійні усмішки дівчаток біля огорожі.
Перші дні показали: звичний побут літнього чоловіка і життя трьох дівчаток-підлітків — різні всесвіти.
У ванній раптом з’явилося стільки баночок, флаконів і тюбиків, що Павло вирішив: його комора з інструментами виглядає скромніше.
— Соню, ти там ремонт робиш? — стукав він у двері після сорока хвилин очікування. — У мене зміна швидше минала, ніж ти вмиваєшся.
— Дідусю, це догляд, — відповідала Соня серйозно. — У тебе, між іншим, теж обличчя є. Хоча ти, здається, про це не здогадуєшся.
— Моє обличчя десятки років звичайним милом обходилося і не скаржилося.
— Воно просто виховане. Мовчить, щоб тебе не засмучувати.
Аріна їла на сніданок щось із прозорої баночки й називала це білковим десертом. Павло спробував одну ложку й вирішив, що якби таким годували в цеху, робітники оголосили б протест уже до обіду.
Мілана поставила на кухні електричний чайник із підсвіткою й сенсорними кнопками. Три дні Павло не міг зрозуміти, як змусити цю штуку кип’ятити воду, і грів її в ковшику, поки Соня не застала його за цим ділом.
— Діду, ти серйозно? У ковшику?
— Сонечко, я тридцять із гаком років керував верстатами, які важчі за машину. А ця сяюча іграшка мене не визнає. Блимає, переливається, а воду гріти не хоче. Або вона несправна, або я вже зовсім відстав від життя. Обидва варіанти образливі.
Соня натиснула одну кнопку, і чайник слухняно загув.
— Усе з тобою нормально. Просто ти людина аналогова, а чайник — із майбутнього.
Павло думав, що найважче — пережити похорон доньки. Виявилося, не менш важко зрозуміти, навіщо одному підлітку стільки засобів для обличчя і чому звичайна гречка більше не вважається універсальною відповіддю на будь-який голод.
Але серед цих суперечок про чайник, баночки й дивну їжу дім потроху почав оживати.
На четвертий ранок Мілана зайшла на кухню, коли Павло варив каву. У неї було обличчя Олени — не рисами, а виразом. Та сама зібраність, та сама звичка спершу все зважити, а потім говорити.
— Дідусю, — сказала вона й сіла навпроти. — Ти не думай, що він на кладовищі раптом показав своє справжнє обличчя. Ми його давно бачили. Просто дорослі не помічали.
Павло вимкнув плиту й сів. Не перебив.
Аріна з’явилася слідом, стала біля стіни, схрестивши руки.
— Мама теж усе розуміла. Вона не просто терпіла. Вона все збирала. Але це потім. Спочатку ти маєш дізнатися, як було насправді.
Мілана говорила спокійно, але від цього її слова звучали ще важче:
— Він щодня давав зрозуміти, що наш дім — місце для тих, хто нічого не досяг. Маму називав тягарем. Нас — зайвими витратами.
— «Погана інвестиція» — його улюблена фраза, — додала Аріна. — Уявляєш, діду? Інвестиція. Не діти, не сім’я, а інвестиція.
— Якщо мама просила провести вечір із нами, — продовжила Мілана, — він казав, що життя надто коротке для таких безглуздих посиденьок.
Соня прийшла останньою. У руках у неї був телефон. Вона поклала його на стіл екраном донизу.
— Діду, за кілька місяців до смерті мама сказала нам одну річ.
Мілана подивилася на сестер. Ті кивнули.
— Вона сказала: «Якщо зі мною щось станеться, залізьте на верхню полицю шафи. Там коробка зі старими ялинковими іграшками. Знайдіть велику кулю, яку колись привезла бабуся. Вона відкривається».
Павло мовчав…
