На похороні зять повідомив, що не збирається ростити трьох дівчаток, а за тиждень зрозумів свою помилку

Вадим байдуже знизав плечима.

— Не треба драматизувати. Буває, людина опиняється не в тому середовищі. Я давно переріс цей дім. Просто не всі здатні це прийняти.

Павло говорив повільно, ніби клав кожне слово на своє місце:

— Якщо ти й далі поводитимешся з моєю донькою як із перешкодою у своєму прекрасному житті, я сам допоможу їй позбутися цієї перешкоди. І повір, тобі це не сподобається.

Цього разу Вадим не усміхнувся.

— Вона нікуди не піде. Олена достатньо розумна, щоб розуміти, чим ризикує. У неї немає вибору.

Павло повернувся додому з тягарем у грудях. Повітря здавалося густим, як перед грозою. Він розумів: усе погано. Але ще не знав, наскільки близько біда.

За три тижні Олени не стало.

Вона померла у вівторок на роботі — між нарадою щодо поставок і дзвінком, який так і не встигла зробити. Вадим зателефонував Павлові вдень і повідомив це майже діловим голосом:

— Павле Андрійовичу, тут така ситуація. Олені стало зле. Вона в лікарні. Вам краще під’їхати.

Коли Павло приїхав, донька вже пішла.

Лікар говорив коротко й утомлено: тяжкий серцевий напад, хронічне перевтомлення, давні проблеми з ритмом серця, обстеження відкладалося.

Павло слухав і розумів: хвороба не з’являється на порожньому місці. Вона роками накопичується там, де людина живе на знос, де відпочинок щоразу вважають слабкістю, прохання про допомогу — примхою, а втому — приводом для насмішок.

На похороні Вадим стояв біля труни не як чоловік, що втратив дружину, а як зайнята людина, яку відволікли від важливих справ. Багато хто це помітив. Але вголос ніхто нічого не сказав: поруч із могилою люди часто мовчать навіть про те, що очевидне.

Земля ще не встигла осісти, коли Вадим відвів Павла до огорожі. В одній руці він тримав телефон. У другій не було нічого — ні квітки, ні хустки, ні сліду людського горя.

— Павле Андрійовичу, давайте прямо. Мені треба влаштовувати життя. Я ще одружуся. Трьох дівчат на себе брати не збираюся. Забираєте їх — добре. Ні — оформлю в заклад. Там зараз нормальні умови, не треба заздалегідь робити трагедію.

Павло подивився на нього так, ніби вперше бачив.

— Ти розумієш, що говориш про своїх дочок?

— Я говорю про зайвий тягар, який мені більше не потрібен. Не ускладнюйте. Ви людина практична, розберетеся.

Лють піднялася в Павлові важкою хвилею, але назовні не вийшла. За довгі роки в цеху він засвоїв: коли всередині кипить метал, не можна розмахувати руками. Один удар — і ти втрачаєш контроль.

Позаду почувся тихий шерех.

Павло обернувся.

Мілана, Аріна і Соня стояли зовсім поруч. Вони чули все. Але на їхніх обличчях не було ні жаху, ні розгубленості. Лише та сама дивна, рівна, майже доросла усмішка.

Того ж дня Павло забрав онучок до себе.

Вадим не спитав, коли вони повернуться. Не вийшов провести. Не зателефонував увечері. У машині Мілана обіймала сестер, Аріна дивилася у вікно, стиснувши губи, а Соня крутила в руках хустинку так міцно, ніби намагалася згорнути разом із нею всю злість, яку не можна було випустити.