Павло побачив, як обличчя доньки стало нерухомим. Не скривдженим, не розгубленим — саме нерухомим. Так виглядає людина, яка надто давно навчилася ковтати отруту, не змінюючись на обличчі.
І тоді Павло зрозумів: це не випадкова грубість, не втома, не невдалий жарт. Це звичне презирство, в якому Вадимові було зручно жити.
Після вечері, коли гості пішли, а дівчатка розійшлися по кімнатах, Павло сказав доньці:
— Олено, ти не зобов’язана це терпіти. Чоловік може красиво говорити, дорого вдягатися й усміхатися потрібним людям, але це ще не робить його опорою. Іноді за гарною вітриною просто порожньо.
Олена довго мовчала.
— Тату, я все дитинство дивилася на тебе. Ти сам тримав наш дім. Я знаю, що таке сім’я, яка не розвалюється лише тому, що хтось не кинув. Ти сам учив мене: якщо з’явилися тріщини, не можна одразу йти.
Павло важко зітхнув.
— Ти повторюєш мої слова, і мені від цього не легше. Бо я не хотів, щоб вони стали для тебе пасткою.
Тоді Олена сказала тихіше, але твердо:
— Я не просто терплю. Я збираю докази. Якщо піду, мені треба бути певною, що дівчатка залишаться зі мною. Вадим уміє подобатися людям. У нього посада, зв’язки, репутація. Він так усе поверне, що мене виставлять нервовою, виснаженою, неврівноваженою. А його — відповідальним і спокійним батьком. Йому вірять, тату. Дуже легко вірять.
— А тобі?
— Мені теж. Але в нього гроші, статус і потрібні знайомства. У мене робота, троє дітей і втома на обличчі. Мені потрібен час, щоб усе підготувати.
Павло відступив. Не тому, що погодився. Він просто побачив перед собою вже не дівчинку, яку колись учив варити кашу, а дорослу жінку, що готувалася до тяжкої боротьби.
Він дав їй час.
Тільки часу в Олени майже не залишалося.
Вадим тим часом підіймався дедалі вище. Отримав керівну посаду в технічній службі, контролював внутрішні системи компанії, листування, доступи, перепустки, службові процеси. Обростав знайомствами, зміцнював образ надійної, розумної, перспективної людини, яка завжди знає, куди йде.
Павло наважився на останнє, що міг зробити: поговорити напряму.
Після недільного обіду він вивів зятя у двір і сказав без обхідних шляхів:
— Вадиме, якщо ти більше не любиш мою доньку, відпусти її нормально. Не треба перетворювати дім на місце, де людину повільно ламають. Хочеш іншого життя — йди. Дівчаток я не кину. Допоможу, чим зможу. Тільки дай Олені дихати.
Вадим спершу вдав здивування, потім його обличчя стало холоднішим.
— Павле Андрійовичу, ви все ще мислите старими категоріями. Зараз інший світ. Олена хороша мати, я не сперечаюся. Але вона застрягла. Дім, уроки, каструлі, нескінченні турботи. З таким тягарем неможливо розвиватися.
— Ти зараз своїх дітей тягарем назвав?
