— Ні, Дімочко, не треба. Я сам хочу поїхати до Міли. Сам хочу все розповісти. Хочу серцем відчути, що вона моя онука, — твердо сказав Матвій Андрійович.
— Але як же ви поїдете? Ви ж у лікарні, — стривожився слідчий.
— Можна. Лікар обіцяв сьогодні виписати. Підлікували — і досить. Не хочу тут залежуватися. Не хочу ставати безпорадним. Не хвилюйся за мене, Діма. Ти хороший хлопець. Допоміг дідові. Дякую тобі.
— Але Мілана непроста дівчина, складний підліток. Із нею може бути нелегко, — не вгамовувався Дмитро.
— Не страшно, Дмитре. Впораємося. Я й не з таким давав раду. Я знаю, що по-справжньому страшно. Страшно приходити на могили своїх дітей. Не дай Боже тобі колись таке пізнати.
Після відходу Дмитра Матвій Андрійович відчув такий приплив сил, якого давно не пам’ятав. Сам собі дивувався. У тілі з’явилася легкість, ніби за спиною виросли крила. Лікарі тільки руками розводили, дивуючись несподіваним змінам у стані старого.
Звісно, все це було через Мілану. Він поспішав до онуки з усіх сил. Мабуть, так само колись Роман поспішав до своєї доньки. Тільки Матвій Андрійович дістанеться. Обов’язково дістанеться. Пенсія в нього була невелика, але чекати автобуса він не став — узяв таксі.
І ось він уже стояв перед сірим, облупленим будинком дитячого будинку й хвилювався так, ніби знову став молодим. Слідчий Дмитро Бєлов завчасно подбав про те, щоб старий не вивертав душу перед директоркою, пояснюючи, хто він і навіщо приїхав. Біля входу його вже чекала привітна жінка середніх років у строгому діловому костюмі.
— Добрий день, Матвію Андрійовичу. Мене звати Олена Сергіївна, я директорка дитячого будинку. Слідчий Бєлов мені все про вас розповів. Проходьте до мене в кабінет, — м’яко сказала вона.
Старий вдячно всміхнувся й засеменив слідом.
Коли Матвій Андрійович увійшов до кабінету, він заціпенів так, як не ціпенів ніколи в житті. Радість могутньою хвилею розлилася по всьому тілу. Біля столу сиділа худенька дівчина з короткою стрижкою й тонкою підлітковою постаттю.
Коли вона обернулася на звук відчинених дверей, старий ледь утримався на ногах. Йому здалося, що зараз серце не витримає. Просто на нього дивилися очі Романа — такі самі світлі, променисті, пронизливо-блакитні, як чисте небо.
«Твоя. Це твоя онука», — знову пролунав усередині нього голос…
