«Хорошого сина виростив Микола, — подумав старий. — А я свого, видно, недогледів, раз таку долю собі вибрав. Але нічого, сину. Ще не все втрачено».
Увесь день Матвій Андрійович чекав дзвінка від Дмитра, хоч і розумів: надто рано, потрібен час. Але він однаково чекав, поки сон нарешті не зімкнув йому повіки.
Зате наступного дня Дмитро прийшов дуже рано. Старий навіть не встиг як слід умитися.
— Як ви, Матвію Андрійовичу? — співчутливо спитав слідчий.
— Усе добре, Дімочко. Боженька змилувався, от і живу. Ти ж не просто так прийшов. Є новини? — із завмиранням серця спитав старий.
— Є, — невпевнено відповів Бєлов.
Матвій Андрійович одразу відчув недобре. У грудях знову неприємно защеміло. Невже знову біда?
— Що в тебе, Дімо? Кажи правду. Не жалій мене. Заради сина й онуки я витримаю. Знайшов Ольгу Соколову? Можна з нею поговорити? — з надією спитав він.
— Знайшов. Але поговорити з нею не можна. Вона померла п’ять років тому. Гостра серцева недостатність, — якомога м’якше промовив Дмитро.
Але м’якість не допомогла. Сльози знову покотилися по обличчю старого, як би він не намагався їх стримати. Дмитро підійшов ближче й узяв його за руку. Ця віддана турбота про сина, якого давно не було серед живих, зворушила слідчого до глибини душі.
— А донька Ольги? — спитав старий, майже ні на що вже не сподіваючись. — Її теж немає?
— Ні, вона жива. Після смерті матері її відправили до дитячого будинку, бо інших родичів не знайшли. Звуть її Мілана. Зараз їй сімнадцять, — швидко сказав Дмитро, ніби боявся не встигнути вимовити найважливіше.
— Мілана… Яке гарне ім’я, — повторив Матвій Андрійович. — Як же я хочу її побачити. Майже ровесниця Ксюші. Тільки трохи старша.
Дмитро помітив, що обличчя старого проясніло, а сльози на щоках перестали текти.
— Мілані в дитбудинку тяжко. Вона кілька разів утікала. Її знаходили й повертали. Востаннє повернули місяць тому. Зараз вона там. Я сьогодні поїду й усе їй розповім…
