Та він і сам уже не сумнівався. Ці очі він упізнав би з тисячі, з мільйона, з усього світу.
Дівчина підвелася з-за столу й нерішуче підійшла до нього.
— Хто ви? — тихо спитала вона.
— Я Матвій Андрійович. Твій дідусь, — промовив старий і сам не повірив, що сказав це вголос.
Ще зовсім недавно він не міг і мріяти, що після смерті Ксюші колись знову вимовить такі слова. Мілана недовірливо подивилася на нього й промовчала.
— Я розумію, тобі зараз важко все це прийняти, — м’яко сказав Матвій Андрійович. — Не так мало скластися твоє життя. Але ти спробуй просто почути мене. А потім, може, колись пробачиш і діда, і батька. Дивися, що в мене є.
Він дістав із кишені фотографію Романа.
Дівчина довго дивилася на знімок і сказала лише одне слово:
— Схожий…
— Так, схожий, — зрадів старий і обережно стиснув руку Мілани у своїй зморшкуватій долоні. — Дуже схожий.
Через пів року Мілані виповнилося вісімнадцять. Вона довго думала, чи погоджуватися на пропозицію діда жити разом. Надто багато років поруч із нею не було нікого, крім матері, а потім і зовсім нікого рідного. Але зрештою Мілана погодилася. І жодного разу потім про це не пошкодувала.
Невдовзі вона вступила до медичного інституту, а на канікулах завжди приїздила до Матвія Андрійовича. Душею вона прикипіла до цих тихих місць, як колись сам старий…
