Сьогодні в Матвія Андрійовича був напрочуд щасливий день, і навіть дощ, що не припинявся від самого ранку, не міг його зіпсувати. Сьогодні на канікули приїжджала Міла.
Коли вона увійшла до хати, старий кинувся їй назустріч, ніби помолодшав на двадцять років.
— Обережно, дідусю, квіти помнеш, — сказала Мілана.
— Квіти? — здивувався він. — Мені?
— Ні, татові. Ходімо до нього.
Сказати, що Матвій Андрійович був вражений, — нічого не сказати. Він був щасливий до неможливості. Мілана вперше назвала Романа батьком. Для старого це стало справжнім дивом.
— Ходімо, звісно, дорога. Заодно й Ксюшеньку навідаємо, — поспішно сказав він.
На сільському кладовищі було тихо. Чувся тільки шум дощу та рідкі змахи пташиних крил. Роман і Ксюша спочивали поруч, під одним пам’ятником. Для Матвія Андрійовича Ксенія назавжди залишилася рідною онукою — не по крові, то по любові.
— Здрастуй, тату, — тихо сказала Мілана.
Вона поклала квіти біля пам’ятника, провела пальцями по фотографії й замовкла, не відриваючи погляду від обличчя на знімку. Очі на фотографії здавалися такими живими, що дівчині вчулося: батько от-от заговорить із нею.
А втім, так воно і було. Роман дуже хотів сказати їй бодай одне слово. Але подумки звернувся до свого батька, з яким його єднала міцна невидима нитка: «Дякую, тату. Пишаюся тобою і люблю»…
Матвій Андрійович нічого не зміг відповісти. Він тільки підвів голову й крізь сльози, що застилали очі, подивився на небо. І тієї ж секунди дощ припинився, а землю осяяло сонце.
— Тато почув тебе, Міло. Бачиш, що сталося? Подивися навколо, — сказав старий.
— Так, — тихо відповіла дівчина.
Вона міцно пригорнулася до його зморшкуватої щоки й поцілувала її.
— Ми будемо разом. Завжди разом, — прошепотіла Мілана.
Усе тільки починається. І завтра буде новий день.
