— Тривога! Підйом! Швидко! — голос старшого прорізав шум. — Рухатися! Не стояти!
Кулі свистіли над головами, десь поруч глухо рвалися гранати, земля здригалася під ногами. Техніка розверталася, люди перегукувалися, дим застилав простір, і в цьому хаосі кожен чіплявся за те, чого його вчили: рухатися, не втрачати товаришів, слухати команди.
Наш Єгор витягував поранених в укриття. Другий Єгор прикривав його, кричачи, куди краще бігти. Кілька разів небезпека проходила так близько, що потім руки починали тремтіти із запізненням. Медики працювали майже без упину, накладали пов’язки, піднімали тих, кого ще можна було підняти, намагалися втримати людей на межі.
Ті звуки потім снилися їм обом. Не окремими картинами, а важким безкінечним відлунням, від якого неможливо одразу прокинутися.
Стрілянина не вщухала. Єгор вибрався з укриття, майже навпомацки рухаючись крізь дим. Раптом десь попереду почувся собачий гавкіт.
Він завмер.
На мить йому здалося, що це гавкає їхня домашня Ночка — та сама маленька чорна собака, яка ввечері перед від’їздом крутилася під кухонним столом. Розумом він розумів, що це неможливо. Ночка далеко. Вдома. Під теплою батареєю або біля маминих ніг.
Але гавкіт повторився.
Єгор рвонув на звук.
Пил забивався в горло, від диму сльозилися очі. Він перебіг від одного укриття до іншого, пригнувся, перечекав коротку чергу, знову рушив уперед. Серце билося нерівно, дихання зривалося, але гавкіт вів його, мов нитка.
Нарешті він побачив собаку.
Маленька, чорна, дуже схожа на домашню Ночку, вона лежала біля уламка плити й відчайдушно гавкала. Одну лапу придавив камінь, що впав після вибуху. Собака тремтіла, але не здавалася.
Єгор кинувся до неї. Уперся руками в камінь, напружився, зсунув його вбік. Потім підняв собаку й притис до грудей. Та не кусалася, не виривалася, тільки важко дихала й уткнулася мордочкою в його куртку.
І в цю мить перед ним з’явився чужий солдат.
Він стояв зовсім близько. Ствол був спрямований на Єгора.
До укриття лишалося всього кілька кроків, але Єгор розумів: якщо той вистрілить, він не встигне. Час ніби розтягнувся. Звуки бою віддалилися. Залишився тільки стукіт серця.
Чужий солдат дивився то на нього, то на собаку в нього на руках. Обличчя в нього було розгублене, майже дитяче. Він вагався.
А потім Єгора різко смикнули вбік.
Він упав за укриття, притискаючи собаку до себе. Над ним схилився другий Єгор.
— Ти що, завмер?! — крикнув він, перекриваючи шум. — Зовсім голову втратив? А якби він вистрілив?
