— Він не стріляв, — наш Єгор сам не впізнав свого голосу. — Не знаю чому. Просто не стріляв.
Другий Єгор тільки видихнув, потім подивився на собаку.
— А це ще хто?
— Ночка, — сказав наш Єгор.
— Чому Ночка?
— Удома така сама. І звати так само тепер буде.
— Гаразд, Ночка то Ночка. Вставай. Ідемо. Нам точку міняти треба.
Він допоміг другові підвестися й потягнув його за собою. Собака тихо скавчала на руках у Єгора, але була жива.
Після того випадку Ночка вже не відставала від них. Спершу шкутильгала, обережно переставляючи хвору лапу, потім зміцніла. Солдати ділилися з нею їжею, хтось чухав за вухом, хтось жартував, що тепер у них з’явився справжній талісман.
І в цьому жарті було щось правдиве. Ночка ніби відчувала небезпеку раніше за людей. Якщо поруч щось змінювалося — запах, звук, рух, — вона насторожувалася, гарчала або гавкала. Після її попереджень усі ставали уважнішими.
Дні тяглися дивно: то відступ, то коротке просування, то очікування, яке виснажувало сильніше за дорогу. Єгор дедалі частіше думав про сім’ю. Йому хотілося повідомити, що він живий, що тримається, що поруч є друг і собака, схожа на домашню. Хотілося попросити пробачення за ту вечерю.
Але зв’язку не було. Телефон давно розбився. Листа надіслати теж не виходило.
«Напевно, вони божеволіють, — думав він. — Як же погано ми розійшлися. Як безглуздо».
До цих думок додавався той чужий солдат. Чому він не натиснув? У нього була можливість. Він стояв надто близько. Але побачив собаку — і ніби не зміг.
Єгор знову й знову повертався до цього моменту. Виходило, Ночка врятувала йому життя двічі: спершу привела до себе, а потім зупинила того чоловіка самим своїм жалюгідним, переляканим виглядом.
Одного разу перед сном другий Єгор лежав поруч, довго мовчав, а потім сказав:
— Знаєш, чого я боюся найбільше?
