На похороні батьки почули стукіт, який ніхто не міг пояснити

— Чого?

— Не просто померти. А щоб мене прийняли за мертвого, коли я ще живий. Щоб прокинутися надто пізно.

Наш Єгор повернув до нього голову.

— З чого ти це взяв?

— Один і той самий сон сниться. Ніби темно, тісно, а я стукаю, але ніхто не чує.

— Менше вір снам, — сказав наш Єгор, хоч від слів друга йому стало не по собі. — На, краще шоколадку візьми.

Він простягнув йому солодку частину пайка.

Другий Єгор тихо розсміявся.

— Дякую, друже. Ось за це я тебе особливо поважаю.

Бої тривали. І один із них став для нашого Єгора останнім.

Він знову витягував поранених, знову повертався назад, знову перевіряв, де другий Єгор. Той був поруч, як завжди, тримав напрямок, прикривав, щось кричав, але слова тонули в загальному гуркоті.

Страх нікуди не подівся. Вони так і не звикли до війни. Напевно, до такого й не можна звикнути. Можна тільки змушувати себе рухатися, поки ноги слухаються і поки поруч є ті, кого не можна покинути.

Єгор повернувся після чергового ривка, кивнув товаришеві й махнув рукою: вперед.

У цю мить поруч спалахнув сліпучий удар.

Повітря ніби вирвали з грудей. У вухах задзвеніло, потім усі звуки перетворилися на тонкий, далекий писк. Наступний вибух був іще ближче. Потім третій.

І раптом світ зник.