Удома його сім’я жила в очікуванні. Батько, мати й Варя сиділи в квартирі, читали новини, оновлювали повідомлення, прислухалися до кожного дзвінка. Вони майже не розмовляли, бо будь-яка розмова знову повертала їх до Єгора.
Варя надіслала йому повідомлення: написала, що вони всі люблять його, чекають, що мама плаче, а батько лише вдає, ніби тримається. Відповіді не було.
— Може, він просто не може прочитати, — сказав батько. — Зв’язку немає. Таке буває.
Мати притисла долоні до грудей.
— У мене недобре на серці. Наче сталося щось.
— Марино, не треба, — батько спробував говорити твердо. — Накручуєш себе.
— Я теж відчуваю, — прошепотіла Варя.
— Припиніть обидві, — сказав він, але голос у нього зірвався. — З Єгором усе гаразд. Має бути гаразд.
Жінки заплакали. Батько встав, пройшовся кімнатою, зупинився біля вікна. За шибкою все так само падав сніг.
Через деякий час прийшло офіційне повідомлення. Сухі слова, чужі підписи, співчуття. Їхнього сина визнано загиблим.
Мати спершу не закричала. Просто сіла на підлогу, ніби в ній разом зникли сили. Варя опустилася поруч. Батько стояв із листком у руках і не міг зрозуміти, як папір може бути таким легким, якщо в ньому стільки болю.
Потім плакали всі. Навіть батько, який усе життя вважав, що чоловік має триматися, не витримав.
Вони ж просили. Умовляли. Казали, щоб залишився. А тепер їхньому Єгору — їхньому хлопчикові, їхньому впертому, живому, рідному Єгору — залишалося тільки місце в пам’яті.
Мати дістала сімейний альбом. Гортала сторінки, торкалася фотографій пальцями. На одній Єгор був зовсім маленький: сидів на дивані, сміявся й тягнув руки до собаки. На іншій — школяр із розкуйовдженим волоссям. На третій — уже майже дорослий, але погляд іще хлоп’ячий.
До вечора сторінки альбому стали вологими від сліз…
