Він зупинився так, ніби налетів на стіну, повільно повернув голову й побачив на облупленій лавці біля водокачки стару в темній хустці, яку два дні розглядав у бінокль як ціль.
І в її обличчі, в очах, стоячих і спокійних, упізнав те, що двадцять років вважав похованим. Він нічого не сказав. Він просто дивився на неї, і обличчя його, звикле нічого не виражати, на секунду перестало тримати себе.
Професія сповзла з нього, як сповзла з неї стара. Перед нею стояв не Хірург, якого кличуть останнім. Перед нею стояв хлопчисько, якого вона колись витягла з нічого й навчила всього і якому потім сказали, що її більше немає.
— Мені сказали, ви померли, — промовив він нарешті. Голос у нього був рівний, тільки надто тихий. — Полковник Шевченко сказав, коли закрили школу.
— Він сказав: «Твоєї наставниці більше немає. Забудь. У тебе тепер інше життя».
— Шевченко, — повторила Лідія, і це ім’я вона вимовила так, що стало ясно: вона носила його в собі двадцять років. — Василь Шевченко.
— Значить, це він тебе забрав. А мене він викреслив. Стер мою справу.
— Віддав під підписку й пустив доживати. Тобі сказав, що я померла. Мені сказали, що тебе перевели і що питати про тебе не можна.
Ми обоє повірили. Йому вірили всі. Вони стояли одне проти одного на порожній вечірній вулиці, стара й убивця, яких розвів колись один чоловік.
І обоє повільно розуміли, що цей чоловік розвів їх не випадково. Шевченко не просто закрив школу. Шевченко розібрав її по частинах і привласнив.
Стрільців на кшталт Остапа пустив у справу, яка годувала його самого. А тих, хто міг завадити або пам’ятав надто багато, як-от Лідію, стер і закопав у тихих містечках. Двадцять років тому Василь Шевченко зламав їх обох одним рухом — заради грошей і влади.
І продовжував жити з цього.
— Він помер, — сказав Остап. — Шевченко. Два роки тому. Спокійно. У своєму ліжку.
— А справа його живе, — сказала Лідія. — Скажи мені одне, Остапе: хто тебе сюди покликав? Як його звати? Той, хто оформлює тут папери?
— Тихий, сивуватий, з рівним голосом. Роман Васильович.
Остап дивився на неї, і з його обличчя вона побачила, що він зрозумів раніше, ніж вона договорила.
— Шевченко, — сказав він глухо. — Роман Васильович Шевченко, син полковника. Він звів мене із замовником. Я не знав. Я думав, звичайна робота. Провінція, земля, стара заважає.
Ось вона була — третя таємниця…👉Продовження, натисніть на кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
