І вона виявилася гіршою за всі попередні. Заболотний був господарем міста, але Заболотний був лише господарем міста. Над Заболотним, за Заболотним, у тіні його грошей стояв син того самого чоловіка, який двадцять років тому стер Лідію і привласнив Остапа.
Роман Шевченко успадкував батькову справу так само, як успадковують завод або дім, успадкував мережу, зв’язки, людей, уміння перетворювати чужі смерті на нещасні випадки, а чужу землю — на свою власність. Те, що почалося двадцять років тому в закритій школі, ніколи не закінчувалося. Воно просто змінило вивіску й переїхало в провінцію.
І тепер та сама машина, що зламала життя Лідії й життя Остапа, прийшла по Маринку, по останнє, що в Лідії лишилося. Їх не звів випадок. Їх звела одна й та сама гниль, що тяглася крізь двадцять років і не відпускала ні його, ні її.
— Мене найняли вбити тебе, — сказав Остап просто.
— Знаю, — сказала Лідія. — Ти й уб’єш, якщо вирішиш, що так правильно.
— Ти добре стріляєш. Я тебе вчила.
Він мовчав довго.
Повз пройшла жінка з сумками, скоса глянула на дивну пару біля водокачки й поквапилася далі. Вулиця знову спорожніла.
— Вони вбили твого сина, — сказав Остап.
Це було не запитання.
— Скинули з урвища. Оформили нещасний випадок. Шевченко-молодший малював папери. А тепер ідуть по його доньку.
Лідія встала з лавки, повільно тримаючись за коліно.
— Я не прошу тебе ні про що, Остапе. Ти мені нічого не винен. Тебе в мене забрали.
— Я тебе не ростила. Я тебе тільки вчила. Іди, доповідай Заболотному, що знайшов стару.
— Отримай свої гроші. Я тебе зрозумію. Я все розумію про це життя.
Вона пішла геть вулицею, згорблена, маленька, в темній хустці. Вона не озиралася. Вона зробила те єдине, у що вірила більше, ніж у будь-яку зброю.
Сказала людині правду й залишила її наодинці з нею. Вона знала, що не знає меж правди. Не знає, що в ньому лишилося від того хлопчиська і що за двадцять років зробив із ним Шевченко.
Можливо, не лишилося нічого. Можливо, він і справді доповість Заболотному. Остап стояв біля водокачки й дивився їй услід.
Він думав про полковника Шевченка, який двадцять років був для нього єдиною близькою людиною і який, виявляється, весь цей час брехав йому в очі. Він думав про сина Шевченка, що сидить зараз у теплому кабінеті над ринком, який звів його із замовником, щоб він, Остап, убив єдину людину, яка колись щось для нього зробила. Він думав про те, що все його життя, від тієї закритої школи до цієї сірої кімнати біля вокзалу, було вибудуване й продане людьми на прізвище Шевченко і що він, найкращий із найкращих, безвідмовний, чистий, був просто добрим інструментом у чужих руках.
Він стояв так, поки вулиця зовсім не стемніла, потім повернувся й пішов. Але не до переїзду, не до телефону й не до Заболотного. Він пішов у бік яру…👉Продовження, натисніть на кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
