І обоє, не змовляючись, зрозуміли, що наступна зустріч буде вже віч-на-віч. Лідія не стала чекати, поки по неї прийдуть. Усе життя її вчили правилу, яке дорожче за будь-який постріл.
Той, хто вибирає час і місце зустрічі, уже наполовину виграв. Проти Цвяха вона тримала оборону, бо Цвях був грубою силою, і оборона проти сили працювала. Проти того, другого, оборона не працювала.
Він читав двір, як вона, і рано чи пізно знайшов би щілину, з якої вона била. З рівним за ремеслом не можна сидіти в засідці. Рівного треба зустрічати самій.
Три дні вона шукала, де він зупинився. Шукала не ногами — ногами стара далеко не зайде, — а тим самим способом, яким колись знаходила чужих у чужих містах. Слухала.
Стара на лавці, стара біля колонки, стара в черзі в булочній. Хто зняв кімнату біля вокзалу на тиждень, без родини, без шуму? Мовчазна господиня біля переїзду здала кімнату приїжджому, тихому, немолодому, який іде затемна й повертається затемна. Цього вистачило.
Лідія прийшла до нього сама вдень, коли його не було. Господині назвалася далекою родичкою, яка принесла постояльцеві гостинець, поставила на підвіконня банку варення і, поки господиня виходила по воду, за хвилину оглянула кімнату так, як оглядають за хвилину все життя людини. Сумка, зміна білизни.
Нічого зайвого. І на столі біля вікна розкритий посередині блокнот, а в блокноті її власний двір, замальований із пустиря за яром, підходи, кути хати, вікно, щілина в сараї, звідки вона била. Усе правильно.
Усе її. Так малював би схему двору не бандит і не поліцейський. Так малювала б людина, яку вчили малювати схеми.
Вона дивилася на цей рисунок, і холодок, що піднявся в ній ще тієї ночі біля щілини, тепер став ясною, крижаною здогадкою. Цю руку вона знала. Цю манеру штрихувати підходи, позначати сектори хрестиками, а мертві зони крапками, вона сама поставила комусь в іншому житті.
Вона лишила її багатьом, але так, із цим легким нахилом хреста праворуч, малював один. Лідія не стала чекати на нього в кімнаті. Вона вийшла, дійшла до кінця вулиці, сіла на лавку біля покинутої водокачки, звідки було видно переїзд, і стала чекати.
Чекати вона вміла. Вона дочекалася його ввечері. Він ішов вулицею непримітний, сірий, такий, якого за хвилину забуваєш.
Але Лідія не забула. Вона дивилася, як він іде, і з кожним його кроком двадцять років сходили з нього, як сніг, і в сорокарічному, чужому, сивуватому чоловікові проступав той, кому вона колись казала: не квапся, не дихай, не залишай по собі нічого. Вона впізнала його раніше, ніж розгледіла обличчя.
Вона впізнала його за ходою, яку поставила сама.
— Остапе, — сказала вона неголосно, коли він порівнявся з лавкою…👉Продовження, натисніть на кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
