П’ять трупів у неї у дворі — це кінець. Це велике розслідування, це розшук. Це її двір оточать і перекопають.
І знайдуть під підлогою згорток, і все скінчиться. Їй треба було не покласти їх, а прогнати так, щоб вони тікали й розповідали. Вона гнала їх пострілами, як женуть вовків від кошари, не вбиваючи, а показуючи, що двір мертвий для тих, хто в нього увійшов.
Вона прострелила схил даху сараю, коли один сунувся туди ховатися. Вона загнала кулю в колоду біля самого обличчя іншого. Вона працювала методично й страшенно спокійно.
І в цьому спокої було гірше, ніж у будь-якій люті. Один із бригади не витримав першим. Наймолодший — Миколка, 22 роки, третій місяць у справі.
Він лежав за старою бочкою, втиснувшись обличчям у холодну землю, і слухав, як розмірено, без поспіху, без жодного зайвого руху хтось у темряві тримає їх усіх на прицілі й вирішує, кого налякати наступним. Миколка пішов у бригаду по гроші й кураж, а не по це. По це, коли ти лежиш у чужому дворі, а невидимий стрілець кладе кулі туди, куди захоче, і ти розумієш, що живий ти тільки тому, що він поки що не захотів інакше.
На таке Миколка не підписувався. Щось у ньому тієї ночі зламалося й уже не зрослося назад.
— Відходимо! — крикнув Цвях.
— До яру всі! Разом!
Вони побігли. Побігли, як біжать не бандити, а биті люди, урозтіч, не озираючись, спотикаючись у темряві. Лідія провела їх останнім пострілом понад головами в бік яру, щоб бігли швидше й запам’ятали краще.
Потім стало тихо. Вона лишилася лежати біля щілини ще годину, не вірячи тиші, як учили. Не вір тиші, тиша обманює.
Тільки під ранок, коли небо посіріло, вона вийшла у двір, зібрала гільзи, усі до одної, оглянула сліди, засипала землею простріли в стовпі й у колоді. До світанку двір знову був просто бідним двором злиденної старої. Цвях доповів Заболотному під ранок, і цього разу в його голосі не було ні куражу, ні злості.
Був страх, який він намагався сховати за злістю.
— Їх було кілька, Олеже Петровичу. Засідка.
— Стволів п’ять, не менше. Нас, як дітей, розвели. Знали, що прийдемо.
Заболотний слухав і розумів, що Цвях бреше. Не навмисно, а зі страху. Не було там п’яти стволів, це Заболотний відчував.
Був один. Одна людина розвернула п’ятьох на їхньому ж полі й відпустила живими, щоб вони принесли йому, Заболотному, ось цей самий страх в очах Цвяха. Одна людина гралася з ним.
І ця людина сиділа в бідному дворі біля яру й удавала стару. Заболотний уперше за багато років відчув те, чого давно не відчував. Не злість.
Пошану. І глибоко під нею — холодок. Він зняв слухавку й замовив міжміський дзвінок…👉Продовження, натисніть на кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
