З пагорба я спускалася вже не до могили, а до тимчасового прихистку. Руїна, як і раніше, виглядала жалюгідно, але більше не навіювала безвиході. Тут ніхто не міг підслухати мої розмови, зазирнути в документи чи вирішити за мене, що мені потрібно. Нехай Оксана тим часом відкорковує напої в моїй вітальні й будує плани на звільнені кімнати. Їхнє торжество було передчасним.
До сутінків я сиділа на міцному краї ґанку й дивилася, як захід сонця забарвлює небо блідо-рожевими смугами. Повітря пахло вологою землею, прілим листям і дикими рослинами. У місті до цього домішувалися пил, вихлопи й постійний чужий поспіх, а тут час ніби зупинився разом зі спорожнілими хатами.
Коли холод почав пробиратися під тонку сукню, довелося подбати про нічліг. Я ввімкнула на телефоні слабкий ліхтарик і зайшла всередину. У будинку стояв важкий запах старого дерева, мишачого посліду й багаторічного пилу. Вузькі смуги місячного світла проникали між дошками на вікнах і лягали на підлогу.
Промінь вихопив складену з цегли піч із відбитими кахлями, сірий від бруду стіл і перекинутий табурет. Кімнат виявилося дві. В одній стояло залізне ліжко з провислою сіткою, в іншій валялося лише ганчір’я. Дошки під ногами голосно рипіли, однак не прогиналися. Будинок не зруйнувався — його просто надовго залишили без догляду.
Насамперед потрібна була вода. За будинком, серед густої кропиви, я виявила старий колодязь. Дерев’яний зруб потемнів, ланцюг укрився іржею, важкий ворот рухався насилу. Я навалилася на ручку обома руками, почула рипіння, а потім глухий сплеск унизу. У колодязі збереглася вода.
На ґанку знайшлося оцинковане відро. Воно виявилося цілим. Після кількох невдалих спроб я підняла його вщерть наповненим крижаною водою, що віддавала мулом. Спина нила, долоні палали, зате ця невелика перемога була моєю і більше нічиєю.
Наступні два дні минули в безперервній праці. У сараї збереглися сокира й стара пилка. Я назбирала сухих гілок із поваленої яблуні, розтопила піч і спершу ледь не задихнулася від диму. Потім димар прогрівся, тяга вирівнялася, і по кімнаті розлилося справжнє тепло.
Газетами й ганчір’ям я відтерла стіл, кілька разів вимила підлогу. Вода у відрі ставала чорною майже відразу. На горищі знайшовся старий матрац, а в сараї — суха солома. Я набила нею злежаний чохол і влаштувала постіль на залізному ліжку. Жорстко, холодно, незвично, але це було місце, яке я привела до ладу власними руками.
Надвечір боліла спина, долоні вкрилися червоними смугами, а сукня просякла димом. Раніше будь-яку таку працю я виконувала для зручності Богдана й Оксани і відразу бралася до наступної, не чекаючи подяки. Тут кожен результат залишався зі мною: чиста дошка, сухе місце для сну, тепло біля печі. Утома вперше не принижувала, а підтверджувала, що я здатна подбати про себе.
Фізична праця не залишала часу на жалість до себе. Мій світ тимчасово звузився до відра, печі, мітли й уцілілої кімнати. Щовечора я піднімалася до берези на пагорбі й перевіряла телефон. Дві поділки зв’язку єднали мене з колишнім життям, але сама я нікому не телефонувала. Я чекала, бо знала: Богдан згадає про мене не з тривоги, а тоді, коли виявить перші наслідки.
На третій день ближче до вечора я сиділа біля хати з кухлем настою зі смородинового листя. Різкий дзвінок розітнув тишу, і на маленькому екрані з’явилося ім’я сина…
