На порозі стояла Наталія Михайлівна.
Вона скинула плащ, пройшла на кухню, звичним жестом провела пальцем по стику мийки зі стільницею, перевіряючи герметик, і вдоволено кивнула.
— Привіт, молодь! Ставте чайник! — скомандувала вона, сідаючи за стіл і викладаючи з сумки щільний конверт.
Богдан, побачивши конверт, миттю підбадьорився. Спина перестала боліти, на обличчі з’явилася усмішка. Він заметушився з чашками, розсипаючи заварку.
— Наталіє Михайлівно! Рятівнице ви наша! — защебетав він. — Ми вам із першої ж моєї зарплати все повернемо. От просто з першої. Я вже пару вакансій на прикметі тримаю. У серйозній компанії!
Наталія Михайлівна примружилася, вивчаючи зятя.
— Ви, Богдане Андрійовичу, свої вакансії вже три місяці на прикметі тримаєте. Дивіться, не перетримайте, а то протухнуть. Я ці гроші не для вашого комфорту принесла, а щоб донька по судах із банком не тягалася.
Не встигла Оксана поставити на стіл чашки, як у коридорі знову пролунав дзвінок. Цього разу дзвонили нетерпляче, довго й безперервно.
Оксана напружилася. Її передчуття рідко помилялося. Вона відчинила двері, і в передпокій переможно впливла Галина Петрівна.
Свекруха була при повному параді. Волосся було акуратно вкладене, на плечах лежала в’язана шаль. У руках — целофановий пакетик із трьома сирітськими еклерами, купленими, вочевидь, по знижці в найближчому кіоску.
Вона мала унікальний нюх на події. Мабуть, син устиг написати їй, що теща везе гроші, аби врятувати ситуацію. Галина Петрівна просто не могла пропустити таке шоу.
— А я повз ішла, дай, думаю, діток навідаю, — голосно заявила вона, скидаючи взуття просто посеред проходу. — Ой, і сваха тут. Наталочко, здрастуй, дорога. Як торгівля? Сантехніка нині в ціні. Люди завжди ремонти роблять.
Наталія Михайлівна лише бровою повела, дивлячись на цей провінційний театр.
— І вам не хворіти, Галино. Проходьте, чай свіжий.
Свекруха всілася за стіл, виклала свої три еклери на тарілочку, підсунула до себе чашку. Атмосфера згустилася. Оксана стояла біля вікна, відчуваючи, як усередині натягується пружина.
Вона знала Галину Петрівну. Ця жінка ніколи не приходила просто попити чаю. Їй завжди була потрібна своя вигода.
Хвилин із п’ятнадцять бесіда текла у фальшиво-солодкавому руслі. Галина Петрівна скаржилася на спину, ціни на розсаду й свавілля керуючої компанії. Богдан підтакував матері, час від часу кидаючи тужливі погляди на конверт, який із перестороги Наталії Михайлівни все ще лежав під її долонею. І тут свекруха перейшла в наступ…
