— Стоп! — жорстко, як удар молотком по трубі, відрізала Наталія Михайлівна. Вона підняла долоню, зупиняючи цей словесний потік. — Донька їде до мене. Ми з нею вмістимося. А от ваш син, Галино, — вона вказала пальцем на приголомшеного Богдана, — їде до вас. Ви ж його мати. У вас же там справ накопичилося: розсада, теплиці, батареї. Мені він навіщо? Я будівельників наймаю, коли треба, а диванний філософ мені без потреби.
Обличчя Галини Петрівни в одну мить втратило всі барви. Радісна метушня випарувалася, змінившись непідробним жахом.
— Як до мене? — скрикнула вона так голосно, що за вікном злетіла зграя ворон. — Ви з глузду з’їхали? У мене двокімнатна, мотлох у коридорі. Куди я його покладу?
— На балкон, — люб’язно підказала Наталія Михайлівна. — Він же там мотлох розібрав, місця багато.
— Та він же не працює! — заверещала свекруха, остаточно втрачаючи контроль.
Її прагматизм дав збій, оголивши жорстку правду.
— Він не приносить ні копійки. Мені моєї пенсії на цього лоба не вистачить. Ви його бачили, він же їсть за трьох. Він учора в мене пів каструлі борщу за раз ум’яв і хлібом вимакував. Я його не потягну.
Богдан, який слухав цей обмін люб’язностями, втиснувся в стілець. Його рідна мати, заради якої він три місяці надривав спину й тягав віконні рами, щойно публічно оцінила його як непідйомний збиток. Він переводив погляд з однієї жінки на іншу, і в його очах читалася паніка кита, викинутого на мороз.
— Ваша проблема, — знизала плечима Наталія Михайлівна. — Ви його виховали, ви його й годуйте. Оксано, збирай сумку на перший час. Завтра фотографуємо квартиру й виставляємо оголошення на сайті.
Між матерями розгорівся запеклий базарний спір. Це був справжній аукціон навпаки…
