Головним лотом виявився Богдан, але забирати його ніхто не хотів.
— Ви сім’я, рідня. Ви не можете вигнати чоловіка, — наступала Галина Петрівна, розмахуючи руками. — Оксана має бути з чоловіком і в горі, і в радості.
— Радість закінчилася три місяці тому, — парирувала Наталія Михайлівна. — Залишилося саме горе цибулеве. Забирайте свій цінний кадр.
— Він мені весь холодильник підчистить, — скандалила свекруха. — Я його не прогодую. Він мужик здоровий. Йому м’ясо щодня треба.
Богдан спробував вставити слово.
— Мам, ну я ж тобі допомагав. Паркан робив.
— Паркан він робив. Та той паркан від вітру хитається! — гаркнула на нього мати. — Диви, який працівник! Нероба. До себе я тебе не пущу. У мене кіт нервовий. Він чужих не любить.
Оксана дивилася на цей цирк-шапіто й розуміла, що час ставити крапку. Емоцій більше не було. Був лише холодний, виважений розрахунок. Ситуація кристалізувалася.
Вона підійшла до столу й ляснула по ньому долонею. Різко. Жорстко. Суперечка матерів стихла. Усі обернулися до Оксани.
— Усе, питання закрите. — Голос Оксани звучав низько й спокійно. — Ця квартира наполовину моя. Із понеділка пропоную здати її в оренду. Я сьогодні ж переїжджаю до мами. Богдан бере свої речі й чеше куди хоче. До вас, Галино Петрівно, чи в теплотрасу — мене це не хвилює. До розлучення поживемо окремо…
