За три дні Мирон знову зазирнув до крамниці — перевірити зап’ясток Назара. Формально це була лікарська увага. Неформально він уже розумів, що шукає привід побачити їх обох.
Назар зустрів його з важливістю пацієнта, який майже одужав після тяжкої битви. Відразу простягнув руку, показав пов’язку й повідомив:
— Уже майже не болить. Я навіть олівець тримав. Тільки тітка сказала не геройствувати.
— Тітка має рацію, — сказав Мирон, обережно перевіряючи рух суглоба. — Але пов’язку можна зняти. Тільки з парканами поки укладіть перемир’я.
— Домовилися.
Хлопчик кивнув так серйозно, ніби підписав угоду. Потім дістав із зошита малюнок: людина в білому халаті, поруч жінка з довгим волоссям і маленька крамниця з величезною вивіскою. Мирон прийняв аркуш обома руками.
— Дякую. Це гарний малюнок.
Назар засяяв і втік до задньої кімнати. Дарина, що стояла біля прилавка, не стала приховувати усмішки.
— Тепер він усім розповідатиме, що в нього є особистий лікар.
— Я не проти.
Вони подивилися одне на одного, і проста фраза раптом стала більшою за саму себе. Від цього вечора Мирон став частиною крамничного простору: допомагав заносити важкі мішки, лагодив полицю, що заїдала, іноді пив чай біля маленького столу коло вікна. Дарина спершу приймала допомогу насторожено, потім перестала дякувати за кожну дрібницю, і саме це стало найпомітнішою ознакою довіри.
У лікарні тим часом слова Оксани Григорівни переставали бути тривожним відчуттям і ставали фактами. Мирон почав обережно звіряти операційні журнали з накладними складу. Формально він мав на це право, тому не привертав зайвої уваги. Але що далі йшла перевірка, то виразніше проступала дивна картина.
В операціях Богдана Вікторовича в документах значився дорогий сертифікований шовний матеріал із доброю репутацією й низьким ризиком запалень. Номери партій виглядали акуратно. Надто акуратно. При порівнянні з офіційними поставками з’ясувалося: частини номерів узагалі не мало бути в лікарні. За накладними надходило одне, у журналах фігурувало інше.
— Це може бути помилка, — сказав Мирон Оксані Григорівні, коли вони після зміни сиділи в його кабінеті над роздруківками. — Але якщо це не помилка, значить, хтось підміняє матеріал і оформлює документи так, ніби все йде за протоколом.
— Я боялася саме цього, — тихо відповіла вона. — Бачила упаковки, які не збігалися із записом. Але щоразу думала: може, втомилася, може, переплутала. А потім ускладнення. І знову папери чисті.
— Звинувачувати без доказів не можна. Руденко надто досвідчений, щоб залишити очевидний слід.
— Що будете робити?
— Збирати те, що не можна списати на втому сестри чи описку. Якщо підтвердиться, піду до Семена Павловича. Якщо він не відреагує, вище. Але не раніше, ніж у нас будуть не здогади, а ланцюг фактів.
Оксана Григорівна повільно склала роздруківки.
— Тоді бережіть себе. Богдан Вікторович, коли усміхається, здається ввічливою людиною. Але я бачила, як він дивиться на тих, хто йому заважає…
