У наступні тижні Мирон став заходити до крамниці частіше, ніж було потрібно людині, яка купила мішечок трав. Спершу раз на кілька днів — начебто по нову порцію збору. Потім просто дорогою, хоч дорога через старий район була довшою. Вони говорили про погоду, про поставки трав, про лікарню, про те, що маленьким крамницям дедалі важче виживати поруч із мережевими аптеками. Дарина залишалася стриманою, але поступово її погляд перестав зустрічати його як загрозу. Іноді в ньому з’являлася швидка усмішка, яку вона тут же ховала за справою.
Перелом стався суботнього вечора. Мирон зайшов перед закриттям і відразу помітив: у крамниці тривога. Назар сидів на стільці, блідий, стиснувши губи, і притискав до грудей руку. Дарина намагалася додзвонитися до травмпункту, але пальці в неї тремтіли.
— Він упав у дворі, — сказала вона, щойно побачила Мирона. — Із паркану. Зап’ясток розпух.
— Дайте подивлюся.
Він опустився перед хлопчиком навколішки.
— Назаре, покажи, де болить найбільше. Пальцями поворушити можеш?
Хлопчик схлипнув, але слухняно поворушив пальцями. Мирон обережно обмацав зап’ясток, перевірив набряк, рухливість, реакцію на натискання. Відкритого перелому не було, зміщення теж не відчувалося, але без знімка він не став би давати остаточний висновок.
— Схоже на розтягнення, але рентген потрібен. Я відвезу вас, так буде швидше.
Дарина кивнула відразу. У машині Назар, змучений страхом і болем, заснув майже миттєво. У травмпункті знімок підтвердив: перелому немає, тільки розтягнення. Наклали пов’язку, дали рекомендації й відпустили.
На зворотному шляху Дарина довго дивилася у вікно. Нічні вулиці тягнулися за склом, відбиваючись на її обличчі світлом ліхтарів.
— Дякую, — сказала вона нарешті. — Розумію, для вас це звичайна справа. Але в мене, крім нього, нікого немає. Коли з ним щось трапляється, я…
Вона не договорила.
— Батьки Назара? — тихо спитав Мирон.
— Аварія. Два роки тому. Сестра з чоловіком поверталися додому, зіткнення на трасі. Вони загинули одразу. Назар був у дитячому кріслі ззаду, вижив. Тоді в нього теж була зламана рука. Дивно, правда?
Вона говорила рівно, без сліз, але від цієї рівності було болючіше.
— Бабусі вже не було. Батьків у мене теж. Тож він залишився зі мною. Не тому, що я героїня. Просто інакше й бути не могло. Назар мій. Усе.
Мирон мовчав. У її словах не було прохання про співчуття, і тому співчуття здавалося надто грубим.
За кілька хвилин Дарина повернулася до нього.
— А у вас діти є?
Він міг ухилитися. Міг сказати «ні» й закрити тему. Але в машині, де спав хлопчик із перев’язаною рукою, брехня раптом здалася зайвою.
— Не може бути. Принаймні, мені так сказали лікарі. Давнє ускладнення після хвороби. Діагноз, який зазвичай вимовляють тихим голосом і з виглядом, ніби передають людині вирок.
Дарина довго дивилася на нього.
— У мене теж. Після аварії, у якій загинула сестра. Я тоді була в іншій машині, нас теж зачепило. Внутрішні ушкодження. Потім лікарі сказали, що з вагітністю майже без шансів. Щось із трубами. Смішно виходить, правда? Двоє людей, яких життя ніби поставило на полицю з браком.
Вона всміхнулася, але усмішка була не злою, а втомленою.
— Ви не бракований товар, — сказав Мирон. — Ви жінка, яка сама ростить дитину й тримає на собі цілу крамницю. Я б назвав це інакше.
Дарина відвернулася до вікна, але її плечі трохи опустилися, ніби частина напруги нарешті знайшла, куди піти…
