За кілька днів Мирон зіткнувся в адміністративному крилі з минулим, яке вважав давно закритим. Марина йшла назустріч коридором із папкою документів і бейджем компанії-постачальника на піджаку. Вона майже не змінилася: та сама акуратність, упевненість, тільки обличчя стало суворішим.
— Мирон? — вона зупинилася, щиро здивована. — Не чекала побачити тебе тут.
— Я тут працюю.
— Я тепер займаюся контрактами з медичних поставок. Веду переговори з кількома лікарнями. Зокрема з вашою.
Він кивнув, не знаючи, що ще сказати. Колись одна її поява могла б вибити ґрунт з-під ніг. Тепер перед ним стояла жінка з колишнього життя, і біль не підіймався — тільки легка втома.
— Як ти? — спитала вона. — Я чула, ти так і не одружився.
— Не одружився.
— Я розлучилася, — сказала Марина після паузи. — Чотири роки шлюбу, а потім усе розійшлося. Іноді думаю, що тоді вчинила з тобою жорстоко. Можна було шукати варіанти. Всиновлення. Донорські програми. Просто я злякалася.
— Це давно було.
— Може, зустрінемося? Поговоримо нормально. Я часто приїжджатиму по роботі.
Мирон подивився на неї спокійно.
— Не думаю, що це добра ідея. У мене зараз інше життя.
Він не став пояснювати про Дарину, крамницю й хлопчика з серйозними очима. Просто попрощався й пішов далі. За спиною лишилася мовчанка Марини — не ображена, радше здивована. Вона звикла, що минуле можна відчинити, якщо правильно підібрати тон. Але двері не відчинилися.
Пізніше, чекаючи на зустріч із Руденком, Марина обмовилася в розмові з працівницею адміністрації, що Мирон чомусь цікавиться партіями шовного матеріалу й розпитує про поставки. Вона сказала це не як донос — радше як спробу показати свою обізнаність, вписатися в лікарняні розмови, зберегти ділову корисність. Але в лікарні випадкових фраз не буває, якщо поруч є людина, яка вміє ними користуватися.
Руденко почув про це того ж дня. Зачинившись у кабінеті, він перестав усміхатися. Кілька хвилин сидів нерухомо, потім дістав телефон і набрав комірника Данила Сергійовича, людину, яка вже не перший рік допомагала йому проводити через склад одну й ту саму схему: на папері закуповувалися дорогі витратні матеріали, в операційні йшли дешеві аналоги, а різниця осідала там, де її не повинні були бачити.
— Даниле, — сказав Руденко тихо. — У нас неприємність. Ковальчук поліз у номери партій. Треба привести документи до ладу. Швидко. До того, як він зрозуміє, що саме шукає.
На тому кінці відповіли з тривогою, але Руденко слухав без співчуття.
— Не міркуй. Просто зроби. І згадай, хто заплющував очі на твої минулі нестачі.
Він поклав слухавку й відкрив чистий аркуш. Список виходив короткий, але важливий: забрати накладні, перевірити журнали, підготувати пояснення на випадок запитань, знайти слабке місце в репутації Ковальчука. Останній пункт виявився простішим, ніж він очікував. У чесних людей часто є слабкість: вони пізно розуміють, що проти них грають не за правилами…
