— Крім експертизи, — продовжив Мирон, — є письмова заява операційної медсестри Оксани Григорівни Мельник. Вона готова підтвердити під протокол, що неодноразово помічала невідповідність між матеріалами, зазначеними в документах, і фактично використаними в операційній. Особливо у випадках, пов’язаних з операціями Богдана Вікторовича.
Руденко різко повернув голову до Семена Павловича.
— Тобто тепер ми будуватимемо звинувачення на враженнях медсестри? Вона могла помилитися. Втомитися. Переплутати упаковку. В операційній усяке буває.
— Тому комісія не обмежується враженнями, — сухо зауважив представник відомства. — Продовжуйте, Мироне Андрійовичу.
— На фотографіях журналу вказані номери партій, яких, згідно з офіційними поставками, у лікарні не повинно було бути. Після вилучення документів частина цих номерів змінилася. А експертний висновок щодо матеріалу Павла Матвійовича підтверджує, що фактично використана нитка не збігається із заявленою.
Руденко відкинувся на спинку стільця. Кілька секунд він мовчав, потім обрав інший тон — не адміністративний, а майже довірливий.
— Раз уже ми говоримо про добросовісність, комісії варто враховувати й особисті мотиви. Останніми місяцями Мирон Андрійович перебуває в близьких стосунках із жінкою, чия дитина зверталася по медичну допомогу до нашої лікарні. На мій погляд, це вже ставить під сумнів його розуміння професійної етики. Можливо, він зараз намагається відвернути увагу від власної неоднозначної репутації.
У залі запала незручна пауза. Мирон відчув, як усередині підіймається глухе обурення, але не дозволив собі відповісти відразу. Саме цього Руденко й хотів — щоб він зірвався, почав виправдовуватися, перевів розмову з документів на особистий біль.
Представник відомства подивився на Руденка холодно.
— Особисті стосунки лікаря з громадянкою, яка не є його пацієнткою в межах розглядуваного випадку, не стосуються предмета засідання. Якщо у вас є офіційна скарга з етики, оформлюйте її окремо. Зараз ми розглядаємо можливу підміну медичних виробів і зміну документації.
— Я лише хотів показати загальне тло, — стримано промовив Руденко.
— Тло тут створюють не плітки, а папери, — втрутився Семен Павлович. Його голос звучав тихо, але в ньому з’явилася твердість. — І раз уже ми дійшли до документів, я зобов’язаний повідомити комісії ще один факт.
Руденко повільно повернувся до нього. У цьому русі вже не було впевненості.
— Сьогодні вранці до мене добровільно з’явився комірник Данило Сергійович. Він подав письмову заяву. У ній зазначено, що протягом майже двох років за прямим розпорядженням Богдана Вікторовича оформлював надходження одних матеріалів, а в операційні видавалися інші — дешевші, не затверджені для застосування за нашими стандартами.
Юрист підвів голову від протоколу. Незалежний хірург відклав лабораторний висновок. Мирон не дивився на Руденка — він дивився на Семена Павловича, і в цю мить уперше за дні напруги відчув, що головний лікар не просто втомлений свідок того, що відбувається, а людина, яка все ж стала на бік правди.
— У заяві також зазначено, — продовжив Семен Павлович, — що різниця у вартості виводилася на окремий рахунок. Комірник стверджує, що доступ до нього мав Богдан Вікторович. Він готовий дати свідчення слідству й надати листування, що підтверджує розпорядження.
Тиша стала майже фізичною. Руденко дивився на головного лікаря широко розплющеними очима. Його пальці лежали на столі нерухомо, але кісточки побіліли.
— Це брехня, — сказав він нарешті. — Данило намагається врятувати себе. Він сам відповідав за склад, сам міг підміняти що завгодно.
— Тому матеріали буде передано слідству, — промовив представник відомства. — Там установлять ступінь участі кожного.
Руденко ще спробував випростатися, повернути обличчю вираз адміністративної переваги.
— Я займався оптимізацією витрат. Лікарня не гумова. Фінансування обмежене, всі це знають. Я шукав способи втримати відділення на плаву.
— Оптимізація витрат не означає використання незатверджених медичних виробів без відома пацієнтів і лікарів, — сказав представник. — І не означає підроблення або зміну документації.
Слова падали одне за одним, як замки, що замикаються. Мирон сидів мовчки. Він не відчував тріумфу. Лише втому й дивну порожнечу: людина навпроти роками усміхалася колегам, говорила про порядок і бюджет, а тим часом перетворювала чуже здоров’я на джерело особистої вигоди…
