Комісія вийшла ненадовго. Формально потрібно було обговорити висновок, звірити документи, оформити рішення. Насправді результат уже був зрозумілий усім. Мирон вийшов у коридор і зупинився біля вікна. За склом лежав сніг, сірий від лікарняного подвір’я й ранкового світла. Руки раптом стали важкими, як після довгої операції.
Оксана Григорівна стояла неподалік. Вона не підходила, поки їхні погляди не зустрілися.
— Ви молодець, — сказала вона тихо.
— Ми всі встигли в останню мить.
— Головне, встигли.
Він кивнув. Йому хотілося зателефонувати Дарині, але засідання ще не було завершене. Він лише дістав телефон, побачив її коротке повідомлення «Я поруч. Чекаю новин» і стиснув апарат у долоні.
Коли всіх знову запросили до зали, представник відомства зачитав рішення без зайвих інтонацій. Комісія не встановила вини Мирона Андрійовича Ковальчука в ускладненні у пацієнта Павла Матвійовича. Навпаки, виявлено ознаки використання невідповідного шовного матеріалу й можливої підміни документації. Мирона належало негайно поновити в операційній діяльності. Богдан Вікторович Руденко підлягав тимчасовому відстороненню від виконання обов’язків до завершення службової перевірки, а матеріали передавалися до слідчих органів.
Руденко сидів блідий. Коли пролунало його ім’я, він хотів щось сказати, але слова не склалися. Звична влада, якою він роками користувався як невидимим інструментом, зникла за одну годину. Залишилася людина, спіймана на тому, що вважала неможливим довести.
Семен Павлович особисто простежив, щоб наказ про поновлення Мирона був оформлений того ж дня. Він не доручив це секретареві й не відклав «до завтра». Підписав, поставив дату, віддав примірник Миронові в руки.
— Пробач, що довелося відсторонити, — сказав він утомлено.
— Ви діяли за процедурою.
— Процедура іноді схожа на милицю. Допомагає йти, але не замінює хребта. Добре, що ти не дав нам усім остаточно зігнутися.
Новина розлетілася лікарнею швидше, ніж зачинилися двері актової зали. Ті, хто ще вчора відводив очі, тепер підходили потиснути руку. Хтось вибачався прямо, хтось незграбно казав: «Ми ж не вірили до кінця». Мирон сприймав це спокійно. Він розумів, що страх заразливий, а плітки зручні тим, що дозволяють не думати.
У приймальному відділенні санітар, той самий, що колись гидливо бурчав над каталкою Зоряни, тепер поспішно поступився йому дорогою й пробурмотів:
— Мироне Андрійовичу… добре, що все з’ясувалося.
Мирон подивився на нього й нічого не сказав. Іноді мовчання було переконливішим за догану.
Розслідування у справі Руденка тривало вже за стінами лікарні. У наступні тижні з’ясувалося, що схема тяглася майже три роки. Через неї пройшли десятки операцій. Більшість пацієнтів, на щастя, обійшлися без тяжких наслідків, але знайшлося ще кілька випадків запалень і розходження швів, які раніше списували на вік, слабкий імунітет або випадковість. Тепер ці історії складалися в іншу картину.
Данило, який першим дав зізнання, отримав м’якше покарання за участь у схемі. Руденкові висунули значно серйозніші обвинувачення. Пізніше до лікарні дійшли чутки про реальний строк і заборону на медичну й адміністративну роботу на довгі роки. Мирон не відчував злорадства. Йому було досить того, що ця людина більше не ввійде в операційну як господар чужих доль…
