На призначену годину в невеликій актовій залі лікарні зібралася комісія. Семен Павлович сидів на чолі столу, поруч — представник медичного відомства, незалежний хірург з іншої клініки, юрист, який вів протокол, і Богдан Вікторович Руденко, що зберігав на обличчі вираз стриманої скорботи. Він виглядав так, ніби прийшов не захищатися, а з жалем спостерігати за падінням талановитого, але надто самовпевненого колеги.
Мирон зайняв місце в дальньому кінці столу. Перед ним лежала тонка папка. Вона здавалася майже смішною поруч із товстими адміністративними папками Руденка, але Мирон знав: річ не в товщині паперу, а в тому, що саме в ньому написано.
— Мироне Андрійовичу, — почав представник відомства, сухий чоловік із втомленим канцелярським голосом. — Комісія розглядає скаргу родича пацієнта Павла Матвійовича про можливу лікарську помилку, що спричинила післяопераційне ускладнення. Вам надається слово для пояснень.
Мирон підвівся не одразу. Поклав долоню на папку, ніби перевіряючи, чи на місці все, що вони встигли зібрати за ці три дні. Згадав нічну операційну, брудну каталку, погляд Зоряни, крамницю із запахом трав, обличчя Дарини, коли вона сказала: «Я вірю». Потім встав.
— Я не вважаю причиною ускладнення лікарську помилку, — промовив він рівно. — Операцію було виконано за протоколом, технічно без відхилень. Причиною запалення й розходження шва, на мою думку, стало використання шовного матеріалу, що не відповідав тому, який був зазначений у документації.
У залі стало тихіше. Руденко ледь помітно змінив позу, склавши руки перед собою.
— Інакше кажучи, — вів далі Мирон, — я вважаю, що в операційний набір потрапив несертифікований або не призначений для застосування в нашій лікарні матеріал. Більше того, я маю підстави вважати, що така підміна відбувалася не один раз.
— Ви розумієте тяжкість своїх слів? — м’яко спитав Руденко. — Звинувачувати лікарню й колег у систематичній підміні медичних виробів без серйозних доказів — крок небезпечний. Особливо коли йдеться про вашу власну помилку, яку ви, можливо, не хочете визнавати.
Мирон подивився на нього спокійно.
— Саме тому я прийшов не з емоціями, а з документами.
Він відкрив папку й передав перші аркуші юристові. Це були фотографії сторінок операційного журналу, зроблені Оксаною Григорівною задовго до того, як документи «забрали на перевірку». На знімках чітко читалися дати, прізвища, номери партій, підписи.
— Ці фотографії зроблено кілька місяців тому. На них записи в тому вигляді, в якому вони існували до недавнього вилучення журналів і накладних. Після повернення частини документів до архіву номери партій у кількох місцях змінилися.
Юрист нахилився над роздруківками. Незалежний хірург теж простягнув руку, щоб роздивитися знімки. Руденко всміхнувся, але усмішка вийшла тонкою.
— Фотографія на телефоні не є первинним документом, Мироне Андрійовичу. Будь-який фахівець вам це підтвердить.
— Сама по собі — ні, — погодився Мирон. — Тому є й друге.
Він дістав висновок лабораторії. Цього разу рука в нього не здригнулася.
— За розпорядженням головного лікаря зразки використаного шовного матеріалу після повторної обробки рани у Павла Матвійовича були вилучені під опис і передані на незалежну експертизу. Висновок показує: матеріал не відповідає заявленому виробникові й характеристикам, указаним в історії операції. За складом він ближчий до дешевого аналога, який не проходив затвердження для використання в наших операційних.
Незалежний хірург узяв документ, швидко пробіг очима першу сторінку, потім другу. Його обличчя лишалося стриманим, але брови повільно зійшлися.
— Висновок оформлено коректно, — сказав він. — Підписи, печатки лабораторії, методика порівняння вказані. Це вже серйозний аргумент.
Руденко перестав усміхатися. У цю мить Мирон уперше побачив, як з його обличчя сповзає звична гладка маска, а під нею проступає тривога людини, яка зрозуміла: проти неї виступили не зі здогадом, а з ланцюгом доказів…
