Лікарня містилася в старій будівлі з довгими коридорами й стінами невизначеного кольору. Колись їх фарбували в зелений, але фарба витерлася, потріскалася й місцями зійшла до штукатурки. Під стелею горіли голі лампи. Пахло хлоркою, ліками й тією особливою лікарняною вогкістю, яку я впізнав одразу, хоча багато років не бував у таких місцях.
Марина лежала біля вікна на четвертому поверсі. Вона ще була жива, але не приходила до тями. Поруч рівно пищав апарат, прозора трубка крапельниці тяглася до руки. Ліва половина обличчя потемніла від величезного синця, губа була розбита, повіки розпухли. На зап’ястках виднілися однакові сліди з обох боків. Я побачив їх і зрозумів раніше, ніж лікар устиг закінчити пояснення: її тримали силоміць.
Молодий рудуватий лікар носив зім’ятий халат і говорив тихо, ніби боявся, що гучний голос завдасть додаткової шкоди. Він перелічував внутрішню кровотечу, ушкодження печінки, зламані ребра. Потім відвів очі й додав ще кілька слів, які спершу не складалися для мене в зрозуміле ціле. Я попросив повторити. Він повторив, дивлячись у вікно.
Я вийшов у коридор і сів на дерев’яну лаву. Навпроти висів старий плакат про хворобу легень: схематичний малюнок, червоні стрілки, дрібні рядки. Хвилин десять я дивився на нього, не прочитавши жодного слова. Дивитися кудись було необхідно, інакше довелося б дивитися всередину себе.
Коли я повернувся, спитав, де знайшли Марину. Лікар відповів, що вночі хтось викликав швидку до узбіччя біля нафтобази, за кілька кілометрів від нашого дому. Водій, який проїжджав повз, не залишив ні імені, ні телефону. У картці стояв запис: імовірне алкогольне сп’яніння, травми після падіння.
Я уточнив, на чому ґрунтується це припущення. Лікар сказав, що під час надходження відчувався запах. Марина майже не пила. За роки нашого життя я бачив її з келихом лише на рідкі свята. Я мовчав, поки лікар не відвів погляд.
Вона померла в неділю вранці, так і не опритомнівши. Я тримав її долоню, коли ритм апарата змінився й до палати зайшла медсестра. Рука лишалася теплою ще довго. Вона холола так повільно, що неможливо було визначити хвилину, коли Марина остаточно перестала бути поруч.
Далі почалися морг, підписи, довідки, закрита труна й люди, які говорили правильні слова. Я відповідав, коли питали, передавав папери з одного віконця в інше, стояв на кладовищі поруч з Оксаною з магазину, Лідією Федорівною, Семеничем і кількома сусідами. Усе відбувалося ніби крізь товсту вату. У свідомості виразно звучало лише одне запитання: хто це зробив — і скільки дверей доведеться відчинити, перш ніж хтось погодиться назвати те, що сталося, злочином…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
