Лютий у нашому місті завжди мав однаковий вигляд. Небо, сніг і будинки ніби змішувалися в один брудно-сірий колір. Замети біля доріг давно втрачали білизну, просочувалися пилом і вихлопами, дерева стояли чорні, а вечір наставав раніше, ніж люди встигали помітити кінець дня.
Двадцять першого лютого я заступив на зміну о шостій вечора. Марина мала зачинити магазин о восьмій і піти додому звичною дорогою: уздовж торгових рядів, через пустир, потім поміж приватними будинками. Шлях займав близько двадцяти хвилин. Вона знала там кожну яму, узимку й улітку ходила тією самою стежкою.
О десятій я набрав її номер. Дешевий сірий телефон не відповідав. Я вирішив, що батарея знову розрядилася; Марина постійно забувала ставити апарат на зарядку. Опівночі подзвонив ще раз. Після довгих гудків усередині мене щось холодно клацнуло.
Паніка відчувається інакше: вона кидає в жар, плутає рухи, змушує метатися. Те відчуття було знайоме мені з війни. Воно робило думки короткими й точними. Я ще не знав, що сталося, але тіло вже зрозуміло: звичний порядок порушено.
Я подзвонив Лідії Федорівні, нашій сусідці через паркан. Ми допомагали їй із важкою роботою у дворі, а вона приносила нам соління й сушені яблука. Попросив подивитися, чи є світло у вікнах. За десять хвилин вона передзвонила: дім темний, двері замкнені, жодних слідів Марини.
Змінника я викликав одразу. Він з’явився лише о другій, тхнув пивом і невдоволено питав, що могло статися за кілька годин. Я не став відповідати. Дістався додому, відчинив двері й уже в сінях відчув не звичайну відсутність людини, а щільну, неправильну порожнечу.
На кухні стояла каструля курячого супу. Жир застиг тонкою плівкою. На столі лежав розгорнутий детектив, перевернутий сторінками донизу. Марина ніколи так не лишала книжки — казала, що ламається корінець і мнуться аркуші. На підвіконні стояла чашка з холодним чаєм. Усе виглядало так, ніби вона підвелася на хвилину, збираючись одразу повернутися, і не повернулася.
Я сів біля столу. Не роззувався, не вмикав радіо, не намагався лягти. До світанку дивився на розгорнуту книжку й прислухався до кожного звуку за воротами. О пів на сьому задзвонив телефон. Жіночий голос представився працівницею міської лікарні й спитав, чи справді я Андрій Михайлович Коваленко. Після моєї відповіді вона сказала, що Марина Сергіївна потрапила вночі до лікарні й мені необхідно приїхати. Я спитав, що з дружиною. У слухавці виникла коротка пауза, а потім пролунало лише: «Приїжджайте якнайшвидше»…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
