Марина була звичайною жінкою, і саме тому її важко описувати. Будь-яка спроба дібрати великі слова відразу робила її не схожою на саму себе. Вона була середнього зросту, русяве волосся спадало їй трохи нижче плечей, а сіро-зелені очі при яскравому світлі здавалися майже прозорими. Долоні в неї часто червоніли від холоду біля прилавка. Увечері вона дивилася телевізійні серіали, читала детективи в м’яких обкладинках, заварювала міцний чай і могла забути про час, якщо до розв’язки лишалося кілька сторінок.
Вона чудово варила борщ, восени квасила капусту й розливала яблучне варення по маленьких банках, акуратно підписуючи рік. Сердилася, коли я ставив мокре взуття надто близько до печі. Боялася павуків, хоча сама ж сміялася з цього страху. Іноді витрачала більше, ніж ми могли собі дозволити, потім довго перераховувала решту грошей і обіцяла бути уважнішою. У ній не було нічого показного. Але поруч із нею тиша переставала тиснути.
До Марини я часто прокидався серед ночі без кошмару й без причини. Лежав, дивлячись у низьку стелю, і відчував, як на груди опускається тягар, що не мав ані імені, ані форми. Вона ніколи не вимагала пояснень. Почувши, що я встав, виходила на кухню, ставила чайник і сідала навпроти. Іноді питала, чи не хочеться пройтися. Ми виходили у двір, стояли біля яблуні, слухали, як за парканами шарудять чужі сади. Марина могла викурити одну сигарету, я просто мовчав. Вона не намагалася відібрати в мене минуле. Вона ніби бралася за інший край тягаря, який я надто довго ніс сам.
Ми зареєстрували шлюб у дев’яносто восьмому. Ніякого свята не влаштовували. У невеликому кабінеті були ми й Павло Семенович, сусід-пенсіонер, якого всі звали Семеничем. Після реєстрації він налив нам по чарці домашнього напою, показав свій город і побажав жити не красиво, а добре, бо красиве швидко закінчується. Ми пообіцяли.
Дітей не з’явилося. Марина була молодша за мене на шість років і казала, що поспішати ще нікуди. Я не сперечався, хоча річ була не лише в часі. Мені здавалося, перш ніж ставати батьком, треба розібратися з тим, що лишилося в мені після війни. Я боявся передати дитині власне мовчання, нічні пробудження, звичку сідати спиною до стіни й відзначати всі виходи з приміщення. Ми відкладали рішення, ніби попереду й справді було скільки завгодно років.
На той час ми винайняли маленький будинок у крайньому ряду приватного сектору. Три кімнати, кухня, стара піч, гудячий холодильник, сарай із темних дощок і яблуня в кутку двору. Одна секція паркану перекосилася, і я щомісяця обіцяв її виправити. Марина нагадувала без злості. Цей будинок не належав нам, але все всередині було влаштоване її руками, тому я сприймав його як справжнє житло, перше після повернення. Я працював позмінно в охороні цегельного заводу, вона стала старшою продавчинею. Грошей вистачало рівно, боргів ми не робили, дні минали спокійно. Так тривало до п’ятниці наприкінці лютого дві тисячі третього року, коли Марина не повернулася додому…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
