Я зустрів Марину навесні дев’яносто шостого. Мені тоді було тридцять чотири, і десять років після повернення з війни вже встигли розтягнутися в одну довгу смугу, де змінювалися тільки роботи й кімнати. Перші роки я пив майже щодня — не йшов у багатоденні запої, не валявся під парканом, просто потроху глушив вечори. Так робили багато колишніх побратимів, і якийсь час я вважав це природним продовженням служби. Потім кілька разів намагався зупинитися і зрештою зупинився. Без красивої клятви, без урочистого рішення. Якось просто не купив пляшку, наступного дня теж, а потім почав рахувати не випитий час.
Я встиг попрацювати вантажником, водієм на харчовому комбінаті, сторожем і охоронцем у магазині господарських товарів. Останню роботу я втратив під час скорочення. Начальник сказав, що я не вмію вписуватися в колектив. Звичайною мовою це означало: я не пив із керівництвом, не сміявся з потрібних жартів і надто добре помічав те, чого помічати не годилося.
Тоді я винаймав кімнату в Зої Григорівни, літньої господині дерев’яного будинку на самісінькій околиці. У кімнаті вміщалися ліжко, шафа й стіл. За вікном росла стара яблуня, далі починалися пустирі й занедбані майстерні. Продукти я купував у маленькому магазині на торговій вулиці. Там пахло хлібом, вогкістю, карамеллю та маслом із розкритої пачки. За скляним прилавком зазвичай стояла Марина.
Спершу ми майже не розмовляли. Я брав пів буханця, пакет молока, іноді яйця, відраховував гроші й ішов. Вона віталася рівним голосом і ніколи не затримувала мене порожніми запитаннями. За кілька тижнів, коли звичний набір покупок став для неї очевидним, Марина спитала, чи все в мене гаразд. Я відповів, що так. Наступного дня вона поклала в пакет домашній пиріжок із капустою та яйцем.
Я відразу сказав, що не замовляв його. Вона знизала плечима й відповіла, що людина не повинна жити на самому хлібі і що дорослому чоловікові цього явно замало. Грошей не взяла. Мені хотілося повернути пиріжок, бо я погано зносив жалість, але жалості в її обличчі не було. Вона не дивилася на мене як на зламаного чи нещасного. Просто помітила, що хтось поруч їсть надто мало, і вирішила це виправити.
Пиріжок я з’їв дорогою. Тісто було м’яке, начинка ще зберігала тепло. Нічого особливого того дня не сталося: не заграла музика, не завмерли перехожі, не виникло відчуття долі. Просто наступного ранку я зайшов до магазину вже не лише по хліб…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
