Наступного дня після похорону я прийшов до центрального відділення поліції. Молодий черговий із запаленою шкірою та вологими долонями записав заяву, відірвав корінець і сказав чекати дзвінка. Його голос звучав так, ніби йшлося про загублену сумку. Тиждень мені ніхто не подзвонив.
Удруге мене відправили на другий поверх, до кабінету слідчого Романа Ілліча Савченка. Дерев’яні сходи рипіли під кожним кроком. На майданчику стояла урна, набита недопалками, а зі стіни відклеювався плакат про справедливість закону. У коридорі пахло тютюном і прокислою їжею з їдальні.
Савченко виявився чоловіком років сорока п’яти, з рідким волоссям і акуратними вусами. Костюм на ньому давно втратив форму, але манери лишалися підкреслено ввічливими. Він запропонував мені стілець, склав руки на столі й повідомив, що триває перевірка, розглядаються різні версії, треба виявити терпіння. Співчуття в його голосі було ретельно відміряне й зовсім не торкалося очей.
Я спитав, чи перевіряли патрульні машини, що працювали того вечора на маршруті від торгової вулиці до нафтобази. Особливо мене цікавив службовий позашляховик із синьою смугою. На обличчі Савченка майнула ледь помітна зміна, ніби по спокійній воді пробігла тінь. Він одразу ж уточнив, чи маю я підстави для такого припущення. Я відповів, що маю. Він зробив запис і пообіцяв розібратися.
Коли я вийшов, у коридорі стояв високий широкоплечий чоловік у цивільному одязі. Коротке темне волосся, спокійне обличчя, упевнена постава, що виказувала звичку до службової форми. Він дивився просто на мене. Ми не відводили очей кілька секунд. Потім чоловік повільно всміхнувся одним краєм рота й відвернувся. Цей вираз я запам’ятав краще, ніж номер кабінету.
Свідок з’явилася сама. За три дні після похорону в двері постукала Оксана Левченко, яка працювала з Мариною. Невисока, повна жінка років сорока стояла на ґанку в пуховику й м’яла рукавиці. Перш ніж зайти, вона озирнулася на вулицю.
За кухонним столом Оксана довго дивилася на свої руки, а потім розповіла, що двадцять першого лютого вийшла з магазину приблизно о чверть на дев’яту. Біля входу стояла патрульна машина. Двоє поліцейських розмовляли з Мариною. Та трималася рівно, не хиталася й не підвищувала голосу, лише кілька разів заперечно похитала головою. Один із них узяв її за лікоть. Не вдарив, не смикнув — просто повів до машини. Потім Марину посадили всередину, і автомобіль поїхав у бік центру.
Оксана зізналася, що зупинилася, але підійти не наважилася. Форма переконала її, ніби те, що відбувається, має законну причину. На моє запитання про свідчення вона зблідла. Сказала, що сама виховує доньку й боїться втратити роботу або накликати біду. Я не став тиснути. Попросив лише пригадати прикмети. В одного поліцейського був шрам праворуч на підборідді. Другий здавався нижчим і метушливішим. А перший — високий, широкоплечий, із коротким темним волоссям. Той самий чоловік, який усміхнувся мені в коридорі відділення…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
