Кілька тижнів я приходив до Савченка знову й знову. Щоразу чув однакові слова: матеріали вивчаються, співробітників опитують, квапити перевірку не можна. На третій зустрічі він нарешті повідомив, що лабораторні дані нібито підтвердили наявність алкоголю в крові Марини. Рівень, за його словами, відповідав помітному сп’янінню, а травми могли виникнути після падіння. Найімовірніше, справу закриють за відсутністю ознак злочину.
Я попросив назвати дату дослідження. Савченко подивився в теку й назвав число — четвертий день після смерті. Кремація відбулася на третій. Я спитав, звідки взявся матеріал, якщо тіла вже не було. Слідчий витримав довгу паузу, потім послався на медичні документи. Я нагадав, що в лікарняній картці стояло слово «імовірно», а не результат аналізу.
Тоді його ввічливість скінчилася. Він підвівся, сказав, що розуміє мій стан, але не дозволить заважати роботі слідства, і вказав на двері. У коридорі було порожньо. Я зупинився біля плаката про справедливий закон. Нижній кут відклеївся ще дужче й стирчав назовні, як погано прихована брехня.
Подальші події визначила не сама війна, а те, що вона лишила в мені. На службу мене забрали у вісімдесят четвертому, коли мені було двадцять два. До того я закінчив технікум і працював на тому самому машинобудівному заводі, який згодом перетворився на мертві корпуси. Я був здоровий, займався спортом і всерйоз думав, що найстрашніше для людини — загинути.
Після підготовки нас відправили далеко на південь, у гірський край, де денна спека сушила рот за кілька хвилин, а вночі холод пробирався під форму. Пил був усюди: у воді, їжі, зброї, між зубами. Перші місяці страх приходив різкими хвилями. Між ними доводилося робити звичайну роботу — йти, копати, нести, чекати, стріляти. За пів року він не зник, а став робочим станом, майже таким самим звичним, як голод чи втома.
Наприкінці першого року мене перевели до невеликої стрілецької групи. Не через героїзм і не через особливий талант: просто людей бракувало. Мені дали самозарядну гвинтівку з оптикою й швидко навчили головного. Така робота найменше схожа на кіно. У ній немає краси. Є тільки нерухомість, розтягнута на години, сухе горло, затерплі руки й здатність не робити нічого раніше часу.
Я вмів чекати. Не стріляти краще за всіх, не бігати швидше, а саме чекати — без метушні, без жалю до себе, зберігаючи увагу до потрібної секунди. Тоді я вважав це вміння військовим і непотрібним для мирного життя. Після розмови із Савченком стало ясно, що я помилявся. Система розраховувала, що втома й час змусять мене відступити. Але час ніколи не був моїм противником. Він міг стати союзником, якщо дивитися досить уважно й не квапитися…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
