Перше ім’я я дізнався у квітні. Мені підказали звернутися до Петра Антоновича Шевчука, колишнього дільничного, який уже кілька років був на пенсії й жив у робітничому кварталі. Його будинок був старий, але доглянутий; у дворі тягнувся город, біля хвіртки лежав кудлатий собака й ліниво підвів голову. Сам Шевчук виявився кремезним, неквапливим чоловіком із м’яким голосом і чіпким поглядом. Професію він залишив, а звичку помічати недомовлене — ні.
Я почав із вигаданого запитання про підозрілих людей біля пустиря. Потім перевів розмову на співробітника околичного відділу: високий, темноволосий, зі шрамом на правому боці підборіддя. Шевчук довго курив, стежачи за димом, після чого сказав, що це, найімовірніше, Ігор Миколайович Руденко, сержант патрульної служби. Зазвичай він працював разом з Антоном Павловичем Мельником.
Я повторив прізвища, щоб запам’ятати. Шевчук подивився на мене уважніше й попередив, що в тому відділі склалася міцна компанія, пов’язана з начальством. Там уміють прикривати своїх і не люблять чужого інтересу. Він попросив бути обережнішим. Я відповів, що розумію. З його обличчя було видно: моїм словам він не повірив і вже здогадався, що обережність більше не входить у мої плани.
Відтоді життя розділилося надвоє. У його видимій частині лишалися завод, зміни, сторожка, дешева кава й порожній дім. Я вітався із сусідами, купував продукти, здавав пост наступному охоронцеві. У невидимій частині йшла інша робота — повільна, точна, без свідків.
За сто п’ятдесят метрів від околичного відділу була невелика чаркова на першому поверсі житлового будинку. Усередині стояли пластикові столи, за стійкою темніло дзеркало з облупленим покриттям, а повітря просякло пивом і смаженою цибулею. Під стелею беззвучно мерехтів телевізор. Постійних відвідувачів було небагато: двоє пенсіонерів, безробітний електрик, кілька чоловіків без певних занять. Після зміни туди заходили й поліцейські, уже в цивільному одязі.
Раз на два чи три дні я сідав у дальньому кутку, замовляв кухоль пива й розгортав місцеву газету. Не чіплявся до людей, не ставив прямих запитань, не напивався. Для оточення я був іще одним мовчазним мужиком, який убиває вечір дешевим напоєм. Газету я тримав перед собою, але частіше слухав.
Я побачив Мельника за два з половиною тижні. Він сидів біля стійки, змішував горілку з тоніком і говорив телефоном короткими різкими фразами. Він був невисокий і сухорлявий; під табуретом у нього безперервно сіпалася нога. У розмові кілька разів пролунало ім’я Ігор. Через чотири дні Мельник прийшов разом із високим чоловіком. Вони вибрали стіл біля вікна. Світло падало збоку, і на правому боці підборіддя його супутника виразно проступав невеликий шрам.
Руденко говорив мало, більше слухав і часом усміхався одним кутиком рота. Точно так само, як у коридорі відділення. Того вечора сумнівів не лишилося. Я досидів після їхнього відходу ще двадцять хвилин, акуратно склав газету й вийшов. Надворі було тепло, асфальт зберігав денне тепло, за парканами сюрчали коники. Я йшов додому й уперше думав не про те, чи винні вони. Це вже було вирішено. Тепер лишалися інші питання: де, коли і яким чином змусити обох опинитися там, де форма й зв’язки перестануть їх захищати…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
