Літо повільно перейшло в осінь. Серпень висушив землю й укрив місто пилом, вересень приніс затяжні дощі, а в жовтні листя на нашій яблуні пожовкло й почало осипатися. Марина завжди згрібала його в купу біля сараю. Я не чіпав. Воно лежало на мокрій землі, темніло, прилипало до сходинок, і двір день у день ставав дедалі занедбанішим.
За кілька місяців я зібрав відомості про Руденка й Мельника з різних місць. Жодна людина не знала всієї картини. Щось розповів слюсар із гаражів біля відділу, дещо — продавчиня кіоску й колишній сусід Руденка. Іншими подробицями поділилися знайомий Шевчука та дільничний з іншого району, який випадково розговорився зі мною. Я не просив неможливого. Люди охоче діляться дрібницями, коли не розуміють, навіщо вони потрібні.
Руденкові було тридцять шість. Він жив сам на другому поверсі будинку біля старих майстерень, був розлучений, їздив на потертій синій машині. Я знав номер його авто, розташування вікон квартири, звичний шлях до роботи, зміни й вихідні. Увечері він іноді грав у карти, пив потроху, але регулярно. Сильних і багатих поважав, решту вважав витратним матеріалом. Образи пам’ятав довго.
Мельникові було тридцять чотири. Він жив із дружиною в приватному будинку в тихому провулку. Дітей у них не було. Дружина працювала на пошті. Біля воріт стояв старий мопед. Мельник підробляв продажем речей, походження яких волів не обговорювати: телефонів, інструментів, дрібної техніки. Він був обачніший за напарника, але жага до грошей легко переважувала цю обачність.
У вересні з’явилася важлива новина: Руденка збиралися перевести. Причиною став черговий скандал, не пов’язаний із Мариною: начальство намагалося зам’яти його й прибрати Руденка подалі від сторонніх очей. Точної дати ніхто не знав. Говорили про листопад, але переведення могло відбутися раніше. Це означало, що чекати без кінця не можна. Я вибрав жовтень.
Місце я вибрав давно — занедбаний цех закритого машинобудівного заводу. У дитинстві ми пробиралися на заводську територію; тоді підприємство ще працювало, а через прохідну щодня йшли люди. Після зупинки підприємства минуло понад десять років. Дах місцями провалився, бетон укрився тріщинами, у дальньому прольоті виросли берези. Уздовж стін іржавіли остови верстатів, біля правої стіни зберігся масивний прес. Входів було два: широкий проріз із боку промислової дороги й бічний прохід через пролом у огорожі.
Я приходив туди кілька разів удень і вночі. Перевіряв, як далеко чути кроки, де після дощу збирається вода, звідки тягне холодом, які ділянки підлоги лишаються сухими. Бездомні вибирали інший корпус ближче до дороги, собаки сюди майже не заходили. Уночі цех ставав зовсім чорним, а промзона довкола — безлюдною.
Таке місце не вибирають за красу. Воно має бути знайоме до дрібниць. На війні я засвоїв: перш ніж діяти, треба знати не лише положення цілі, а й власну позицію. На початок жовтня я міг пройти через цех без світла, не зачепивши жодного шматка металу. Тоді лишалося підготувати тільки зустрічі — окремо, з різницею в кілька годин, щоб кожен прийшов сам і вважав, що йде по вигоду…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
