Руденко кинувся вперед без попередження. Він був більший, молодший і звик перемагати натиском. Для більшості людей його вага й швидкість справді вирішили б результат. Але тіло зберігає вивчене довше, ніж розум. Навички, вироблені за два роки в горах і закріплені наступними роками настороженості, не зникли разом із формою.
Сутичка тривала недовго. Я не пам’ятаю її як красивий набір прийомів і не стану вдавати, ніби в ній була майстерність. У пам’яті лишилися тільки важке дихання, удар плечем об метал, слизький пил під підошвами й короткий біль у плечі, пораненому багато років тому. За хвилину Руденко опинився на підлозі біля стіни. Він лишався живий і при тямі, але вже не міг напасти знову.
Я сів поруч, не нависаючи над ним. Мені не хотілося зображати суддю. Суддя спирається на закон, а закон відвернувся від мене. Я був чоловіком жінки, яку він вважав ніким.
— Ти давно носиш форму, — сказав я. — І вирішив, що вона дає право вибирати, чиє життя має значення. Маринине життя для тебе нічого не важило. Просто жінка, яка трапилася ввечері на дорозі.
Руденко важко дихав і мовчав.
Я розповів йому, що пройшов далеку війну, бачив молодих хлопців, які вмирали за слова про обов’язок і країну, а потім повернувся й зустрів іншу війну — в кабінетах, патрульних машинах і підроблених довідках. У ній не стріляли чергами. Тут людину можна було знищити, а потім кількома рядками перетворити злочин на випадковість.
— Ця війна — це ти, Мельник і Савченко, — вів я далі. — Кожен зробив свою частину. Ви забрали її. Він переписав те, що сталося. Решта відвели очі, бо так зручніше.
Руденко хрипко сказав, що я нічого не доведу. Я погодився. Докази потрібні тому, хто збирається йти до суду. Я більше не розраховував на суд.
Я нагадав, що Марина не пила, що вдома в неї стояв суп, на столі лежала розгорнута книжка, а сама вона просто поверталася після роботи. Вона не була ні героїнею, ні важливою свідкою і не мала стосунку до небезпечних справ. Звичайна жінка. Саме тому те, що сталося, було страшнішим: вони вибрали її не за щось, а тому, що могли.
Погляд Руденка на мить змінився. Не знаю, чи було там каяття. Можливо, він лише нарешті зрозумів, як ретельно я шукав його і скільки місяців ішов до цієї ночі. Він сказав, що мене посадять. Я відповів, що це ймовірно.
— Але спершу скінчиться твоя безкарність.
Це було останнє, що я хотів йому сказати. Не заради торжества і не заради визнання. Просто щоб в останню хвилину він знав: Марина не зникла в переписаному протоколі, її ім’я лишилося, а людина, яку він вважав безсилою, все-таки дійшла до нього…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
