Руденко помер там само, біля стіни занедбаного цеху. Як і у випадку з Мельником, я не розтягував того, що відбувалося, і не шукав у ньому насолоди. Біль заради болю нічого б не повернув. Коли все скінчилося, я якийсь час сидів нерухомо, притулившись спиною до холодного металу преса.
Усередині не виникло ні полегшення, ні захвату. Я чекав бодай зміни — ніби багатомісячна напруга мала послабнути, а порожнеча набути іншої форми. Але цех лишався тим самим: іржа, бетон, запах сирості, вода, що капала в дальньому прольоті. Марина не повернулася. Світ не став правильнішим. Двоє людей просто перестали існувати. Відповідальність за їхню смерть тепер лежала на мені, а відповідальність за початок цього ланцюга, як і раніше, лишалася на них.
Я зібрав речі, перевірив, чи не лишилося випадкових слідів, і вийшов близько пів на третю. Поки я був усередині, хмари розійшлися. Над промзоною відкрилося чорне небо з рідкими зорями. Холод посилився, у повітрі стояв запах близького снігу.
Біля входу я зупинився й прислухався. Удалині скрикнув нічний птах. Ще далі пройшов поїзд; гуркіт коліс долинув із затримкою й розчинився. Вітру не було, бляшані листи на даху мовчали. Я пішов додому пішки.
Дорога вела повз гаражі з перекошеними воротами, голі тополі, порожню заправку, де світив один ліхтар із чотирьох. За парканами темніли прибрані городи. Мені не трапилося жодної людини. Кроки звучали рівно, старе плече нило після сутички, але біль був звичний.
Біля дому Лідії Федорівни вікна лишалися темними. У нашому дворі яблуня майже повністю облетіла. На землі лежало мокре листя й кілька зморщених яблук. Я підняв одне. Воно виявилося не таким холодним, як я чекав, ніби під зморщеною шкіркою ще зберігався слабкий слід літа. Потримав на долоні й поклав назад.
У домі я не запалював світла. Знав розташування меблів напам’ять. Роззувся в сінях, пройшов на кухню й поставив чайник. Поки вода нагрівалася, стояв біля вікна, дивлячись на переплетені гілки яблуні. На кухонному столі все ще лежав той самий детектив, розгорнутий із лютневої ночі. Я не торкався його вісім місяців.
Чайник клацнув. Я заварив чай, сів за стіл і довго тримав кружку обома руками. Тиша була незвичною. Не гнітючою, не наповненою чеканням біди — просто тиша порожнього дому. Я не називав її спокоєм. До спокою було далеко. Але вперше після смерті Марини ніч не вимагала від мене наступного кроку…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
