Уранці я пішов на роботу звичною дорогою. Ніч не лишила на вулицях помітного сліду. Магазин уже відчинився, всередині горіло біле світло, на шибці осідав пар. Оксана Левченко розкладала хліб по полицях. Коли я проходив повз, вона підвела голову.
Ми зустрілися поглядами крізь вітрину. Я не усміхнувся, вона теж. Ні жесту, ні запитання. Оксана не могла знати, що саме сталося, але, ймовірно, побачила в мені зміну або просто згадала свою розповідь за нашим кухонним столом. Кілька секунд ми дивилися одне на одного, як люди, пов’язані однією правдою й розумінням того, чому про неї мовчать. Потім я рушив далі.
У сторожці все було на своїх місцях: кружка з відбитою ручкою, пачка кави на полиці, чайник, хліб і сирок у сумці. Я ввімкнув чайник, сів біля вікна й відкрив журнал чергувань. За воротами висіло сіре жовтневе небо. За якийсь час з’явилися перші сніжинки — рідкі, легкі, майже невпевнені. Вони торкалися темного асфальту й одразу зникали.
Я розумів, що далі, найімовірніше, буде слідство. Рано чи пізно тіла знайдуть, відновлять останні зустрічі, хтось згадає посередників або мою присутність біля відділу. Можливо, зв’язок виявлять швидко, можливо, минуть тижні. Я не будував плану втечі. Не збирався змінювати ім’я, виїжджати чи ховатися. Після того як у мене забрали Марину, майбутнє перестало бути місцем, за яке хотілося чіплятися будь-якою ціною.
Це не означало, що я чекав покарання з полегшенням. В’язниця лишалася в’язницею, а страх наслідків нікуди не зник. Просто він більше не керував рішеннями. Я зробив вибір, знаючи його ймовірну ціну. Руденко й Мельник теж колись вибрали, певні, що платити не доведеться. Різниця полягала лише в тому, що я не розраховував на захист форми й начальства.
Кава була така сама гірка, як завжди. Я пив її маленькими ковтками й дивився, як сніг стає трохи густішим. Завод прокидався повільно: десь грюкнули двері, вдалині загув навантажувач, територією пройшов робітник у теплій куртці. Звичайний ранок тривав своїм ходом, ніби нічний цех, два тіла біля стіни й вісім місяців чекання існували в іншому світі.
Мабуть, саме це вражало найдужче. Після будь-якого страшного вчинку вода все одно закипає, люди купують хліб, змінник розписується в журналі, а сніг лягає на дорогу. Світ не зупиняється, щоб винести вирок. Він просто приймає те, що сталося, і йде далі, залишаючи людині самій назвати те, що вона вчинила…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
