Подальше лишилося в пам’яті без окремих рухів — коротким, важким провалом. У подробицях немає ні правди, ні виправдання — лише можливість перетворити чужу смерть на видовище. Мені було важливо не мучити Мельника, а довести до кінця те, заради чого я влаштував цю зустріч. Усе сталося швидко. За короткий час він перестав дихати.
Я переніс тіло до правої стіни й накрив старою мішковиною, знайденою біля іржавого преса. Руки діяли спокійно, майже буденно. Цей спокій міг би здатися бездушністю, але всередині не було порожнечі. Навпаки, все відчувалося надто ясно: холод підлоги під коліном, запах тканини, далекий стукіт води, власний пульс. Я розумів, що перейшов межу, після якої колишнього Андрія Коваленка більше не існувало.
До приходу Руденка лишалося понад три години. Я повернувся до металевого ящика. Сигаретний дим давно розвіявся, однак гіркота ще трималася в роті. Час знову став повільним. Іноді ззовні налітав порив вітру, змушуючи лист заліза десь під дахом тихо вібрувати. Один раз удалині проїхала машина, її світло на мить торкнулося верхніх прорізів і зникло.
Я думав про те, що Мельник міг би назвати чиєсь ім’я, просити пощади, звинувачувати напарника або Савченка. Ніщо з цього не змінило б того, що мені вже було відомо. Вони разом забрали Марину, вивезли її, а під ранок викинули біля дороги неподалік нафтобази. Хто тримав сильніше, хто вдарив першим, хто потім вигадав брехню — для суду це могло б мати значення. Але суду не було й не передбачалося. Усі люди, здатні поставити ці запитання офіційно, вибрали зручне мовчання.
На війні очікування зазвичай мало кінець, позначений наказом або рухом у прицілі. Тут наказу не існувало. Я сам призначив час і сам відповідав за кожну хвилину. Від цієї думки не ставало легше, але ясність зберігалася.
Часом мені здавалося, що за спиною чується Маринин крок або шарудіння її одягу. Я знав, що це пам’ять, а не присутність. Вона не просила мене робити те, що я робив. Марина взагалі не любила гучних розплат і могла тижнями переживати, якщо випадково образила людину різким словом. Не можна було прикритися її ім’ям і сказати, ніби я виконую її волю. Це був мій вибір, моя відповідальність і мій злочин.
Але й вибір тих, хто носив форму, не зникав від того, що його сховали в теку. Рішення Савченка поставити підпис теж лишалося рішенням. Я не плутав справедливість із законністю. Законність відвернулася від мене ще в лікарняному коридорі. Тепер лишалася тільки внутрішня рахівна книга, у якій борг не закривався печаткою.
Близько першої ночі я підвівся, розім’яв затерплі ноги й перевірив входи. У цеху нічого не змінилося. Мішковина біля стіни лежала нерухомо. Надворі стало холодніше, повітря пахло близьким снігом. За двадцять хвилин з боку дороги долинув обережний хрускіт щебеню. Друга людина прийшла не поспішаючи й уже не почувалася господарем місця…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
