Той, хто вів церемонію, повернувся до нареченої.
— Марино Черненко, чи згодні ви взяти Андрія Коваленка за чоловіка, кохати й шанувати його в радості й печалі, у достатку й нужді, у хворобі й здоров’ї, зберігаючи вірність до кінця життя?
Марина не відразу змогла відповісти. Сльози текли по щоках, губи тремтіли, а перед очима стояв увесь шлях, який привів її на цей берег. Колись вона виходила з багатого дому з сумкою в руках, приголомшена звинуваченнями й мовчанням коханого чоловіка. Потім були самотність, вагітність, страх перед завтрашнім днем і два маленькі життя, заради яких вона навчилася не падати. Тепер Андрій стояв навпроти — не застиглий спадкоємець у бездоганному костюмі, а батько її дітей із мозолями на долонях і тривогою в погляді.
— Згодна, — промовила вона нарешті.
Відповідь прозвучала неголосно, але її почули всі. Богдан, який досі зосереджено тримав подушечку, не витримав і ступив до батьків.
— Тату, мамо, тепер ви будете одружені назавжди?
Поміж гостей прокотився добрий сміх. Андрій опустився перед сином і взяв обручку.
— Назавжди, синочку.
Він підвівся й повільно надягнув золоту обручку на палець Марини. У простому обідку не було показної розкоші, якою раніше він намагався вимірювати значення будь-якого подарунка. Але саме ця обручка здавалася йому найдорожчою річчю, яку він коли-небудь тримав.
— Назавжди, — повторила Марина, надягаючи другу обручку йому на руку.
Той, хто вів церемонію, оголосив їх чоловіком і дружиною й дозволив Андрієві поцілувати наречену. Він наблизився без колишнього поспіху, ніби давав їй останню можливість відступити. Марина сама обійняла його за шию. Їхній поцілунок зустріли оплески, радісні вигуки й гучний свист рибалок. На кілька митей обоє забули про загрозливий розгляд, майбутню боротьбу й людей, здатних зруйнувати їхній спокій.
Богдан і Максим кинулися до батьків і обійняли їх за ноги. Андрій нахилився, підхопив обох хлопчиків, а Марина притулилася до них збоку. Вийшло тісне, незграбне родинне коло, над яким гості сміялися й плакали водночас. Для Марини ця мить стала відповіддю на всі безсонні ночі: тепер поруч були руки, готові втримати не лише дітей, а й її саму.
Свято почалося відразу після церемонії. Довгі столи поставили просто на піску, на них з’явилися страви, які тітка Віра та інші жінки готували до призначеної дати. Музиканти грали знайомі мелодії, люди танцювали босоніж біля води, діти носилися між дорослими з кольоровими стрічками. Нікого не бентежило, що прикраси були завершені нашвидкуруч, а деякі стільці відрізнялися один від одного. У кожній деталі відчувалася участь цілого селища.
Марина то сміялася, то раптом плакала. Андрій не випускав її руки, ніби боявся, що коротке диво розвіється, якщо відвернутися. Богдан кілька разів перевіряв, чи не загубилися обручки, а Максим, стомлений враженнями, невдовзі заснув на батьковому плечі, не зважаючи на музику.
Коли стемніло, Петро підвівся зі склянкою лимонаду й попросив тиші. Розмови поступово стихли, музика урвалася, навіть діти зупинилися, відчувши важливість миті.
— Сьогодні ми побачили не просто весілля, — почав старий рибалка. — На наших очах народилася справжня родина. Андрій приїхав сюди чужим, не вмів тримати сітку й ледве стояв у човні. Але повагу він здобув не прізвищем і не грошима. Ми впізнали в ньому працьовиту людину, вірного товариша й дбайливого батька. Марина давно стала для нас рідною, а тепер нехай знає: її чоловік теж не залишиться без підтримки.
Петро подивився на молодят, і його голос став м’якшим.
— Живіть довго, ростіть дітей у любові й не забувайте: тут поруч люди, які вважають вас своєю родиною.
Гості підвелися, залунали вітання. Андрій обійняв Петра, не приховуючи сліз. Він лише встиг подумати, що цей вечір уже ніщо не зможе затьмарити, як із пансіонату прибігла Галина й повідомила про телефонний дзвінок, якого всі чекали зі страхом…
