Комбінат, заради якого приїжджали Олег і Андрій, так і не вдалося запустити. Інтерес високих покровителів до проєкту різко згас, фінансування скоротили, темпи вирубки знизили до колишніх безпечних норм. Оксана Коваленко й далі жила в батьківській хаті, вела господарство, тримала пасіку. Збоку вона лишалася тією самою тихою, роботящою дівчиною, якою її знало все село.
Тільки тепер у її погляді з’явилося щось нове, якась замкнутість, властива людям, які хочуть триматися осторонь. «Оксаночко, ти змінилася за цей рік, — сказала якось Галина Петрівна, зайшовши провідати її ввечері. — Спокійніша стала, чи що?» «Може бути», — відповіла Оксана, розливаючи чай.
«Кажуть, час лікує». Бондаренко подивилася на неї довгим, уважним поглядом. Вона була єдиною людиною в селі, яка знала хоч частину правди про той вечір за два дні до трагедії.
«Ти ніколи не розповідала мені, що сталося потім, — сказала вона обережно, — після того, як я прийшла до тебе тоді й побачила тебе засмученою». Оксана помовчала, дивлячись у вікно на темне подвір’я, туди, де стояли батькові вулики, що й далі давали мед щоліта. «Деякі речі краще не знати, Галино Петрівно, — сказала вона нарешті, — для вашого ж спокою».
Бондаренко кивнула, не ставши наполягати далі. Щось в очах Оксани говорило краще за будь-які слова. Пасіка того року дала небувалий урожай меду…
