Дорога додому зайняла звичні п’ятнадцять хвилин. Вона йшла рівним, спокійним кроком, без поспіху, без оглядки, ніби поверталася зі звичайної вечірньої прогулянки, а не з місця, де щойно обірвалися два людські життя. Тіла знайшли тільки на третій день.
Місцевий рибалка, дід Руденко, який спустився до річки на світанку по окуня, натрапив на страшну картину біля прим’ятих, напіврозвалених наметів і, покидавши снасті, побіг до села здіймати тривогу. Голова місцевої адміністрації, побачивши те, що сталося, відразу зв’язався єдиним у селі телефоном із районним відділенням поліції, а звідти звістка покотилася вище, в область, а потім і до столиці, де батьки загиблих уже за кілька годин дізналися про трагедію. Слідство прибуло стрімко.
Замість того неквапливого місцевого поліцейського, що зазвичай з’являвся в селі раз на два тижні, прибула ціла бригада з району, а слідом — слідчий в особливо важливих справах із самої столиці, присланий, судячи з усього, особистим розпорядженням когось із високого начальства. «Дивна картина, — сказав судмедексперт, який оглядав тіла на місці. — Множинні колоті-рвані рани, завдані предметом із чотирма зубцями, і водночас великі сліди бджолиних укусів на відкритих ділянках шкіри. Десятки, якщо не сотні». «До чого тут бджоли?» — спитав слідчий, немолодий чоловік із втомленим, але чіпким поглядом. «Не можу сказати», — знизав плечима експерт.
«Може, випадково стривожили дикий рій? Може, ще щось?» «Дивне поєднання. Я такого раніше не бачив». Слідчий довго дивився на місце події, на кинуту біля наметів порожню пляшку коньяку, на сліди, уже затоптані десятками людей, які збіглися на шум.
«А знаряддя вбивства?» — спитав він нарешті. «Вила, судячи з характеру ран, — відповів експерт. — Звичайні сільськогосподарські, чотиризубі. Такі в кожному дворі знайдуться». Слідство опитувало кожного жителя села, кожного, хто міг мати бодай якийсь мотив чи можливість. Перевіряли алібі, шукали свідків, прочісували околиці в пошуках знаряддя вбивства…
