Оксана дивилася на цього великого чоловіка, що сидів на підлозі її кухні. Людину, якої вся округа боялася, як звіра. Який вісім років ніс чужу провину, щоб двох рідних племінників не називали в школі синами вбивці.
І який цієї ночі витяг її доньку з могили голими руками на кухонному столі. І вона заплакала. Але заплакала вона не від горя.
Горе вона знала напам’ять. Воно було сухе й звичне, як мозоль. Вона плакала від того, для чого в неї й слова не знаходилося.
Від того, що у світі, виявляється, ще буває отак. І що оце сидить зараз на її підлозі й гріє спину об її піч.
— Ти не звір, — сказала вона, витираючи обличчя долонею. — Тебе боятися нічого. Вони там усі дурні. Усе село… А ти…
— Тихше, — сказав він м’яко. — Спить дитина. Нехай спить. Їй тепер спати та спати.
Вона встала, налила йому кухоль самогону, відрізала хліба й сала, дістала цибулину — що було. Поставила перед ним на табурет, як на стіл. Він їв повільно й акуратно, дбайливо, як людина, що відвикла від столу й від того, що про неї хтось дбає.
Вона дивилася на нього й думала, що ось зараз, вранці, треба щось вирішувати. Куди йому йти? Як його сховати? Як зробити так, щоб його не знайшли? Як перечекати? Може, в лазню його? Може, до себе в льох на день-другий? Відлежатися, від’їстися, а там видно буде. І вперше за багато років, що вона тягла сама і доньку, і господарство, і все це студене життя на відшибі, їй не було самотньо.
— Дякую, — сказала вона, — за доньку. Повік не забуду. І племінники твої хай не сумніваються: добра ти людина, краща за всіх.
Він подивився на неї, і в світлих його очах щось здригнулося й одразу згасло.
— Лягай поспи, мати, натерпілася за ніч. Я посиджу, пригляну за нею. Мені не звикати не спати.
За вікном проскрипіли колеса по втрамбованому снігу…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
