Машина стала біля самої хвіртки, грюкнули дверцята. Оксана метнулася до вікна й обмерла. Через двір, провалюючись у замети, ішов дільничний Сергій.
У кожусі, в шапці набік. І Оксана з першого погляду зрозуміла: він не спав ніч, їхав по тривозі.
Хтось уже повідомив у район: в одинокої жінки на самому краї світло горить усю ніч безперестану, а по окрузі третій день ходить небезпечний утікач. І чи не сталося чого? Сергій був чоловік ґрунтовний, немолодий, сорок два роки, а овдовів рано. Дружина померла під час пологів, і дитина разом із нею.
Удруге не одружився. Усі в селі давно знали, за ким він сохне. Усі, крім самої Оксани, яка звикла не помічати його важких, відданих поглядів.
Біля магазину, на зборах, на пошті. Він нічого їй не казав. Ніколи.
Тільки дрова привозив без спросу та дах їй лагодив позаминулого літа, відмахнувшись від грошей. І навесні грядки скопував, ніби мимохідь, ніби заїхав у справі. Усе село про це знало й посміювалося.
А вона — ні.
— Паша! — Оксана обернулася, і голос упав до шепоту. — Дільничний! По тебе! Ховайся в льох, хутчій! Я скажу, що тут сама, а йому все привиділося.
Паша підвівся повільно. Він не пішов до льоху. Він став між лавою зі сплячою дівчинкою і дверима.
На його обличчі з’явився той страшний, порожній спокій, який буває в людини, що зрозуміла: тікати більше нікуди й незачем.
— Пізно, мати! — сказав він тихо. — Я машину бачив. Він мене бачив. Не ховай мене. Собі гірше зробиш.
Двері розчахнулися без стуку. Сергій переступив поріг, і морозне повітря вдерлося разом із ним. В одну мить він побачив усе разом.
І побачив не те, що було. Він побачив незнайомого здоровенного чоловіка, того самого втікача, про якого третій день гуділа вся округа. Побачив стіл під лампою, залитий чимось темним.
Мокрі зім’яті ганчірки, ніж, голку з ниткою, кухоль із мутним. Побачив Оксану, розпатлану, з сірим обличчям, в одній сорочці, заплакану й тремтячу. І на лаві біля печі нерухому, бліду, як смерть, дівчинку, із заплющеними очима.
Рука в Сергія сама потяглася до кобури.
— Сергію, ні! — закричала Оксана й кинулася до нього. — Сергію, він лікар! Він Софійку врятував! У неї апендикс лопнув, він операцію робив усю ніч. Сергію, чуєш?
Він не чув. У його очах стояла одна картина, і картина ця складалася сама, страшно й просто. Звір, ніж, кров, бліда дитина, розтерзана жінка, яку він любив мовчки й безнадійно двадцять років, нічого не просячи за це навзамін.
Кров стукала йому у скронях так, що він оглух. Він відсторонив Оксану рукою, не дивлячись, і ступив уперед.
— Відійди від нього! — сказав він чужим, зірваним голосом, піднімаючи ствол і наводячи на Пашу. — Оксано, відійди! Руки покажи, тварюко! На підлогу ліг, швидко!
— Сергію! — сказав Паша тихо й підняв розкриті, порожні долоні. — Опусти зброю! Тут дитина щойно з того світу повернулася. Дівчинці гуркіт не можна, їй спокій потрібен. Я ляжу, все зроблю, як скажеш. Тільки опусти. І послухай жінку, вона тобі правду каже.
Він зробив різкий крок убік до столу, заслоняючи собою лаву з Софійкою, щоб, якщо що, куля влучила не в неї. Сергій побачив тільки рух до ножа й прочитав його по-своєму…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
