Звір рушив. Звір іде. Грюкнуло так, що задзвеніло скло і зі стелі знову посипалася вапняна крихта.
Паша хитнувся. Постояв мить, здивовано дивлячись на дільничного, ніби хотів іще щось пояснити й не встигав, ніби не вірив, що все отак безглуздо кінчається. Після восьми років, після лісу, після цієї ночі.
Потім важко осів на підлогу, повільно притримуючись рукою за край столу, все так само намагаючись не зачепити лаву, не впасти на дитину. Оксана закричала й упала навколішки поруч із ним. Далі все змішалося.
Софійка прокинулася від пострілу й заплакала, слабо, тоненько, і цей плач, плач живої, врятованої дитини, був єдиним звуком, який Сергій потім пам’ятав із того ранку до кінця своїх днів. Він стояв посеред хати з уже опущеним стволом і дивився, як Оксана затискає рану на грудях чужого чоловіка своїми долонями, як вона кричить йому, Сергієві, щось, чого він не може розібрати, як губи її ворушаться, а до нього не доходить.
— За брата сів! Вісім років за брата відсидів, щоб племінників не таврували. Хірург він, розумієш, хірург обласний, він мою дівчинку всю ніч рятував, а ти… Сергію, що ти наробив? Що ти наробив?
Слова доходили до нього повільно, по одному, і кожне падало всередину, як камінь у криницю, і десь на дні озивалося глухим гулом, від якого холонуло все нутро. Паша був іще при тямі. Він повернув голову, знайшов очима Оксану, і губи його ворухнулися.
— Жар спаде до полудня, — вимовив він насилу. — Води не давай ще добу. Шви на десятий день зняти, не раніше. Голку прокип’яти. Запам’ятала?
— Запам’ятала, запам’ятала. Мовчи, мовчи, зараз, я зараз. Сергію, Сергію, в район дзвони. Рацію, лікарів. Швидше, ну!
Сергій ніби отямився від удару. Кинувся до машини, смикнув дверцята, схопив рацію. Захриплим, не своїм голосом викликав санітарну машину:
— Лікарів і все, що є. По тривозі, негайно. Людина поранена, стікає кров’ю.
Голос у нього зривався й пропадав. На тому кінці перепитували, не розуміли. Він кричав у відповідь одне й те саме, і руки в нього були чужі.
До полудня крізь заметіль, що порідшала на ранок, із того кінця по розчищеній грейдером дорозі пробилася санітарна машина з фельдшером і молодим хірургом.
Виїхали, щойно Сергій підняв на ноги всіх, кого міг. Фельдшер одразу взявся за Пашу, а молодий хірург швидко оглянув Софійку: послухав дихання, обережно промацав живіт довкола свіжого шва, посвятив ліхтариком, відгорнув пов’язку, і обличчя його ставало дедалі розгубленішим.
— Хто це робив? — випростався він нарешті. — Тут, у хаті, в цих умовах? Це не фельдшер. Фельдшер так не зашиє і так не вичистить.
— Це рука. Школа. Де він? Хто це робив?
Оксана мовчки показала на підлогу біля печі.
Хірург присів над Пашею поруч із фельдшером, зазирнув під нашвидкуруч затиснуту Оксаною пов’язку, оглянув, і обличчя його стало зовсім іншим.
— Перфоративний апендицит у дівчинки, запущений. Перитоніт уже починався, — говорив він, ні на кого не дивлячись. — Ще година-півтори — не довезли б, і тут не врятували б, а він урятував. У глухому селі, при лампі, кухонним ножем. Я таке тільки в підручнику бачив.
Він підвів голову.
— Хто стріляв?
У хаті стало дуже тихо. Тільки Софійка тихенько схлипувала на лаві, а мати сиділа поруч; цокав годинник на стіні. Сергій стояв біля дверей і не відповідав.
Молодий хірург подивився на форму Сергія, на розстебнуту кобуру, на обличчя і не став перепитувати. Відвернувся. Пашу завантажили в санітарну машину вже непритомного.
Хірург сів поруч, підняв крапельницю вище. Щось швидко, уривчасто казав фельдшерові. Сергій стояв біля машини, тримаючись обома руками за відчинені дверцята, і не міг розтиснути пальців.
— Довезете? — спитав він.
Голос був не його. Хірург глянув на нього знизу вгору, на погони, на кобуру й не відповів.
Мовчки грюкнув дверцятами перед його обличчям. Пашу не довезли. Не приходячи до тями, він помер у дорозі, на сороковому кілометрі тієї самої заметеної траси, якою вночі неможливо було вивезти Софійку, — тихо, як і жив усі останні вісім років…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
