Софійку довезли, Софійку виходили. Софійка вижила. До весни дівчинка вже бігала подвір’ям, ганяла козу Білку, і від тієї ночі лишився в неї тільки тонкий білий рубець на животі.
Та ще те, що вона, коли змогла говорити про те, що сталося, вперто повторювала всім, хто питав: «Уночі приходив великий добрий дядько і зробив так, щоб не боліло, і пішов». Імені дядька вона не пам’ятала, Оксана не виправляла.
Нехай так пам’ятає. Племінникам у далеке село пішов лист. Оксана розшукала їхню адресу через місцеву поліцію, через того ж Сергія, який передав їй потрібні відомості мовчки, в один день, ні про що не спитавши.
Вона написала їм, що дядько їхній Павло був людиною великої честі й лікарем від Бога, що вісім років він ніс хрест не за свою провину, а за чужу, заради них, і що наостанок урятував чужу дитину ціною власного життя, що боятися їм за його ім’я нічого і соромитися нічого жодного дня. Нехай знають усю правду, коли будуть готові її прийняти. Листа цього вона писала три вечори й плакала над кожним рядком, і сльози були ті самі, що й того ранку на підлозі, не тільки гіркі…
А Сергій перестав бути дільничним. Під суд він не пішов: начальство визнало постріл реакцією на ймовірну загрозу.
Озброєний, як гадали, втікач-злочинець, кров, ніж, бліда дитина, загроза життю. Начальство спершу навіть похвалило за рішучість і швидкість, доки не розібралося, що до чого. А коли розібралося, тихо зам’яло, щоб не ганьбити район.
Але сам він рапорт написав того ж місяця. Здав зброю, здав справи. Перестав їздити на збори, перестав ходити до магазину при людях.
На пошту посилав сусідського хлопчиська. Жив сам на самому краї села, як і Оксана, тільки тепер світло в його вікні не горіло до ранку. Він не пив, не бешкетував, не каявся вголос, просто мовчав, і мовчання це було важче за будь-який крик.
Іноді він привозив Оксані дрова, скидав біля хвіртки й їхав, не заходячи на подвір’я, не підводячи очей. Вона виходила на ґанок, дивилася йому вслід, поки машина не зникала за поворотом, не кликала й не гнала. Один раз, по першому снігу, він усе-таки зупинився біля хвіртки й довго стояв, тримаючись за штахетник, як тоді за дверцята машини.
— Оксано, — сказав він нарешті, не обертаючись, — я ж уберегти тебе хотів. Я як увійшов, як побачив його біля дівчинки та як побачив той ніж — у мене в голові помутніло. Я думав, він тебе, він її… Я ж думав, що рятую вас, віриш?
Оксана стояла на ґанку, кутаючись у хустку, Софійка вовтузилася в снігу за її спиною, ліпила щось, жива, рум’яна, гучна, гукала матір, щоб ішла дивитися. Оксана мовчала довго.
— Вірю, Сергію, — сказала вона нарешті. — У тому й моє горе, що вірю. Якби не вірила, легше було б…
Він постояв іще трохи, зсутулившись.
Потім кивнув чомусь своєму, сів у машину й поїхав. Більше того року він до хвіртки не під’їжджав. Тільки дрова все так само з’являлися під навісом — невідомо коли, хоч як Оксана чатувала.
А в Оксани так і лишився той ніж, відмитий, нагострений, звичайнісінький кухонний ніж, яким ріжуть хліб та сало. Вона не викинула його й не сховала подалі. Просто іноді вечорами, коли Софійка вже спала, вона брала його в руки й сиділа так, дивлячись у темне вікно, за яким вила, намотуючись на ріг хати, все та сама безкрая, нічого не забуваюча й нічого не прощаюча зима.
