Життя без прикрас— А діти? Племінники знають? — прошепотіла Оксана.
— Вони в тітки. Ростуть. Не знають.
Він знову всміхнувся. І від тієї усмішки в Оксани защеміло в горлі.
— Думають, дядько Паша десь далеко на заробітках гроші шле.
— Тітка їм так і каже. Я її просив. Я їм листів не пишу.
— Ні до чого їм такий дядько в робі та за колючим дротом. Нехай думають, що я зараз на вахті. Старший уже до армії скоро.
— Хороший хлопець виріс. Мені тітка писала.
— А лісопилка? Звідки ж ти тоді втікач?
— Майже вісім років я відсидів тихо, не рахуючи днів.
— Майже весь строк. Два місяці до дзвінка лишалося.
Він знову потер обличчя.
— Та тільки на розчищенні чоловіка колодою придавило. Артерію розірвало. Кров хлище.
— Начальник конвою ні в яку. Не годиться засудженому до засудженого лізти. Чекай вертоліт.
— А вертоліт — це до ранку. У таку погоду й узагалі невідомо. А я йому: «Померне людина в тебе на очах. Дай я підійду, я лікар». Він мене прикладом у зуби.
— Ну, я й не стримався. Збив його з ніг. Перетягнув чоловікові ногу ременем.
— Кров зупинив. Той живий лишився. А мені за напад на конвоїра загрожував новий строк.
— І не два місяці, що лишалися, а роки.
Він помовчав.
— От я здуру й пішов. Зі злості. Вісім років терпів, а тут ніби обірвалося.
— Думав пішки до залізниці. На товарняк. А там видно буде.
— Куди, сам не знав.
Він замовк. За вікном зовсім розвиднілося.
І у вікно поповз перший рожевий промінь. Ліг на долівку.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.