Коли він нарешті випростався й відступив від столу, у вікні стояв мутний зимовий ранок.
— Все, — сказав він хрипко. — Гній прибрав — скільки зміг. Промив, зашив. Тепер від неї самої залежить і від її ангела.
— Якщо до полудня жар спаде і вона попросить пити, виживе. Води їй поки не давати. Губи змочуй, і все.
Оксана опустилася на табурет біля доньки й узяла її за руку. Рука була тепла, жива. Дівчинка дихала глибоко й рівно, і на щоці її повільно, як зоря у вікно, повертався колір.
Паша відійшов до печі, важко опустився на підлогу, прихилившись спиною до теплих цеглин, і заплющив очі. Тільки тепер Оксана побачила, як він виснажений. Сіре обличчя, під очима провалля.
Ватянка на плечах задубіла від морозу, так і не відтанувши до кінця.
— Хто ти? — сказала вона.
Це було не запитання.
Це було благання. Він мовчав довго, потім заговорив, дивлячись не на неї, а у вогонь за прочиненими дверцятами печі.
— Двадцять два роки я в лікарні хірургом відпрацював.
— Спершу працював у такому районі, як ваш, зовсім іще хлопчиськом. Потім в область перебрався, відділення прийняв.
Він усміхнувся одним кутиком рота.
— Руки, казали, золоті. Мені довіряли найтонші операції на дітях. От таких, як твоя.
— Апендикси ці для мене — як насіння лузати.
Оксана сиділа, не ворушачись.
— Брат у мене був молодший, Мишко.
Паша помовчав.
— Хороший був чоловік. Добрий, роботящий.
— Що хочеш полагодить. Тільки пив. Сильно пив останні роки, до смерті.
— Жінка пішла, двох хлопчаків на руках лишила. Я їх до себе забрав, як міг, тягнув. То вони в мене, то в нього.
— Старшому тоді дев’ять було, молодшому шість.
У печі стрельнуло поліно.
— Того вечора він сів за кермо п’яний.
— Я йому сто разів казав: не сідай, віддай ключі, я сам тебе відвезу. Не послухав.
Паша говорив рівно, як про чужого.
— На трасі, на повороті, збив людину на смерть. Той пішки йшов узбіччям у темряві. Мишко після тієї аварії й місяця не прожив.
— Серце не витримало, та й пив він після того ще страшніше. А слідство йшло своїм ходом.
— Господи! — видихнула Оксана.
— І вийшло так, що судити Мишка вже було не можна: мертвого не судять. А от хлопцям на все життя лишалося тавро: «Батько — убивця».
— Тавро. Ти знаєш, що таке в наших краях бути сином убивці. Це назавжди.
Їх би й до технікуму не взяли, і наречені б сахалися, і пальцями б тикали до сивого волосся. Оксана знала. У селі нічого не забували й не прощали.
— Інших свідків не було. Темно, траса порожня, дощ.
Він потер обличчя долонею.
— А я тієї ночі якраз приїхав до нього забрати хлопців на вихідні. І все бачив. І вийшло так, що я міг сказати, що за кермом був я, що віз я, а Мишко, п’яний, поруч дрімав.
— Машина була записана на мене. Ми її разом брали. Слідство можна було заплутати, якщо людина сама на себе бере і стоїть на своєму.
— Я так усе й повернув. Дали вісім років…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
